НОРТКЕРР ІІ Життя, що тікає крізь пальці

Глава 4

1

– Так, давай спочатку, хто ця Бо?

Тео поблажливо посміхнувся, моїй допитливості. Мої мотиви йому відомі, немає резону навіть приховувати. Я ревнивиця і мене цікавить, чому вони такі «хороші друзі».

– Це не дуже весела історія, – лагідно застібаючи застібки з датчиками на мені, готуючи до вилазки, зауважив коханий. – Вона теж провидиця, як Анабель, але ще не така майстерна – Так от звідки вона знала, про нашу з Адамом бійку, майнуло в голові. Цікаво, цікаво.... – Одного разу їй наснився дивний сон, вона побачила, як зі скелі зірвався її батько. Розказала про все батькам, та вони не звернули особливої уваги на її нічне жахіття. А через місяць її батько, справді пішов у гори з товаришем і зірвався в ущелину, загинувши. Звісно, тоді мати пригадала дивний віщий сон своєї маленької доньки. Вона знайшла Рамкура...

– Його можна ось так просто знайти? – запитала скептично, бо знала природу цієї людини.

– Якщо він цього хоче... Коротко кажучи, вона розповіла йому, той Алестеру, пояснивши, що дівчинка за всіма ознаками має дар. Вони вирішили взяти її під протекцію нашої родини, відправивши до пансіонату, де навчалися всі ми. З часом їй відкрили таємницю існування ліндвормів і тепер вона тут, продовжить навчання разом з Анабель...

– І мати її ось так просто віддала? Хіба вона хотіла розлучатися зі свою дитиною?..

Мене зразу накрило, бо насправді я думала про Кері і Бенга, а не про Бо.

– Вона розуміла, що так для доньки буде краще і ніхто їх не розлучав. Вони спілкуються – це не втрата, це просто усвідомлення того, що у кожного свій шлях і у дітей також.

Я лише зітхнула, прекрасно розуміючи що він має на увазі. Та чи я геть закореніла егоїстка, чи що – я ще не готова прийняти ці істини.

Тео легенько мене торкнувся губами, лише на секунду давши забутися і продовжив кріпити спорядження.

Ми збиралися у спеціальній кімнаті, де містилися всі необхідні для вилазки речі. Мені видали спеціальний костюм, з дивного матеріалу схожого на шкіру, але то була не шкіра. Начепили датчиків, дали травматичну зброю; користуватися нею я навчилася давно, адже не просто так постійно кручуся біля свого чоловіка. Він весь час чогось мене вчив, хоча те, як він зараз мене збирав, було схоже, як збирають дитину у перший клас: ось тобі шкарпеточки, от цим витиратимеш сопельки, як змерзнеш, тут тобі бутерброд, щоб попоїсти, а і звісно книжки, але ж це перший день не переймайся. Так і зі мною возилися. Ясна річ навантаження буде обмежене, Тео не потягне мене по довгому периметру, скорше за усе радіус миль двадцять-тридцять. До цього я готувалася.