Паперова клітка

Частина 14

День 13.

Я люблю дивитися на небо... Як хмари повільно пролітають повз мене і як вони, на кілька хвилин, закривають собою сонце, наче даючи йому відпочити, а тоді воно знову виходить, з впертістю заглядає мені в очі, нагадуючи, що я жива. Займаю себе думками про небо, щоб не дивитися на Коула, який сів навпроти мене. Не хочу з ним говорити. Відчуваю якусь образу, що ніби простягає до мене важкі руки і змушує відвести погляд. Його долоні перемотані бинтами. Добре, що він зробив це, а не залишив просто так... Хоча, можливо, мама насильно посадила його на стілець і обробила порізані руки. З моїх губ виривається шумне зітхання, і я все ж зачерпую виделкою трохи рису з овочами.
Не стримуюсь. Дивлюся на Коула, і він робить те саме. Його очі знову холодні, і я не можу прочитати абсолютно нічого. Здається, що в них живе океан, який замерз після бурі й крижаної зливи, і ти не маєш уявлення про те, що ховається на дні. Очі Коула - це його привілегія. Я б хотіла, щоб мої вміли так само мовчати. Та він читає мене, як розгорнуту книгу, і тому невпевнено промовляє:
- Хочеш я піду?
Чи хочу я? Не знаю. Тому мовчу, знову уникаючи його погляду. Думаю, що після цього жесту він просто підніметься й піде, але Коул продовжує сидіти.
- Мене сьогодні вигнали з кабінету літератури...- говорить якось зовсім невимушено, так, наче ми старі добрі друзі, так наче все добре.
Я не підводжу очей, хоча майже завмираю, готуючись слухати. І він говорить.
- Я намагався довести містеру Хорверу, що «Ромео і Джульєтта» - це книга не про кохання, а про самогубство двох дурненьких підлітків. Він не розділив моєї думки.
Напружено хмурю брови. Я люблю цю п'єсу.
- Це ж абсурдно жертвувати життям заради людини, яку ти знаєш кілька днів, вірно..?- Коул намагається зловити мій погляд, наче чекає якоїсь певної відповіді чи реакції.
Все ж дивлюся на нього впродовж кількох хвилин і знизую плечима. Після його слів ця історія здається безглуздою і мені. Чомусь раніше це ніколи не приходило в голову, і я перечитувала книгу кілька десятків разів. Ми возвеличуємо почуття, яке вбиває... Ця думка мимоволі лунає в моїй голові, якимось тихим відлунням, так наче всередині сидить маленький чоловічок і нашіптує мені свої думки, але боїться, що я їх почую. Якось несвідомо підводжу очі вверх і по тілу відразу котиться неприємний холод. Пітер і Рейчел прямують в нашу сторону. Швидко опускаю погляд в тарілку, сподіваючись, що вони пройдуть повз. Безглуздо, правда ж?
- Привіт, можна до вас приєднатися?- його голос звучить так буденно. Так до болю легко.
Не знаю звідки знаходжу сили підняти голову. Не отримавши відповіді на своє запитання, Пітер різким рухом скидує сумку Коула з лавки, і лунає  приглушений брязкіт. Коул здивовано повертається назад, а Пітер підіймає з трави маленьку білу баночку.
- Ти і в школі приймаєш ?- звертається до Коула, з неприхованою відразою і насмішкою.
- Це пігулки від головного болю, телепню,- Коул говорить це так байдуже й спокійно, і продовжує їсти, а я вся напружуюся, бо бачу погляд Пітера.
- Ким ти мене назвав?
- Раджу тобі звернутися до лікаря.
Він знову говорить зовсім невимушено, а в мене всередині все перевертається. Стається те, чого я найбільше боялася... Пітер хапає його за сорочку, змушуючи підвестись. Але, на диво усім, першим удар наносить Коул. І що він в біса робить? Пітер спортсмен, а він що... Кістки, покриті блідою шкірою.
Зриваюся з місця, поки Рейчел зовсім спокійно стоїть на місці, і встигаю відтягнути Коула тільки після того, як Пітер наносить йому кілька ударів. Рейчел все-таки намагається заспокоїти свого, можливо, хлопця, і він невдоволено фиркає, а тоді просто йде. Усі дивляться. Коул струшує мою руку зі свого плеча і спокійно сідає на лавку. Ковтаю невдоволення і повертаюся на місце. Спостерігаю за його рухами. Витягає серветку з-під тарілки і запихає її в ніс, щоб зупинити кров... А тоді просто продовжує їсти... Ніби нічого не сталося... Ніби все добре. Опускаю погляд на його руку. Бинт покрився багряними плямами через удар, який він наніс Пітеру.
- Досить на мене дивитися, краще їж.
Опускаю погляд на свої руки і намагаюся зрозуміти. Усе сталося так швидко, що я й не встигла як слід усвідомити. Але цей його спокій... Що це? Мені варто хвилюватися чи відчувати полегшення?
- Що ти робиш?- невдоволення бере наді мною верх.
- Їм,-він чудово знає, що я маю на увазі, але намагається уникнути відповіді.
- Я не про це.
Коул зітхає...Втомлено опускає підборіддя на руку.
- Намагаюся продовжувати жити. Хіба ти не цього хотіла?
Чомусь я відчуваю себе винною. Ніби змушую його прикидатися і грати роль людини, якою він не являється насправді. Та чи прикидається він? Чи грає? Здається, я ніколи не дізнаю про те, що коється в його голові.
- Вибач за Пітера,-промовляю вже більш впевнено, замість того, щоб задавати чергові запитання, на які він і так не захоче відповідати.
- Немає за що вибачатися. Це ж не ти мене вдарила... Ти просто жертва обставин.