Паперова клітка

Частина 6

День 4

Я прокинулась в солодкому раю,
З ароматом троянд й королівського чаю.
Серед шовкових простирадл, кривавого відтінку, наче дороге французьке вино.
Тільки крізь блискучі панорамні вікна чомусь сонця вже давно не видно.

***

Неділя. 19:24

Я пролежала в ліжку цілий день, навіть не встаючи поїсти. Усі намагання Анни змусити мене піднятися були марними. Учора, коли я повернулася додому, батьків не було. Мені сказали, що вони поїхали на якусь важливу зустріч, і повернуться тільки сьогодні ввечері, проте їх досі немає. Минулої ночі, мені вдалося заснути тільки завдяки дозі снодійного, що я прийняла після кількох годин непорушного лежання і катування думками. Сьогодні я думаю про все те, що сталося. Моя голова шалено болить, так наче я весь день билася нею об стіну. Ось що роблять з людиною довгі години наодинці з собою і своїми думками. Заглянути в блакитний пакунок, я наважилася тільки ближче до вечора. Там лежав чорний записник. На ньому, наче вишита золотими нитками, клітка. Її дверцята відчинені, тому з них вилітає маленька пташка. З тремтінням в руках, я розгорнула блокнот, і відразу на першій сторінці, побачила кілька слів, написаних чорним чорнилом: « Для пташки, крилами якої є слова.»

- Джеймс

Після цього я взяла ручку, щоб спробувати знову... І написала перший вірш, після тривалої перерви. Зараз сиджу над ним, кручу в руці кредитну картку з моїм іменем, і не знаю, що робити далі. Поки я лежала, зрозуміла чому брат пішов з дому. Його не вигнала мама за вживання наркотиків, як я думала раніше. Він пішов сам, тому що вона не дозволяла йому бути тим, ким він хотів. Джеймс мріяв фотографувати. Мама завжди казала, що цього ніколи не станеться, і він буде футболістом. Брат просто пішов за своєю мрією, а вона зреклася його і оголосила мертвим. Мені страшно усвідомлювати правду... Що вона робить те саме зі мною. Зараз я думаю наскільки люди сприятливі до маніпуляцій. Наша пам'ять, як губка - впитує в себе все, що чує і бачить. Взагалі, скільки у твоїй голові є саме твоїх думок? Не почутих від когось у школі, на роботі, по телевізорі, в Інтернеті, прочитаних в книзі? Ми чуємо щось від когось, і нам здається, що це правильно, тому починаємо думати так само. У моїй голові немає моїх думок... Мені нав'язали правду, у яку я повірила, проте насправді з нею не погоджуюсь. З мене зробили живого робота, який слухняно виконує всі команди, яким легко маніпулювати... і якого легко позбутися. Ми народжуємося «порожніми». Без жодних переконань, без віри, без характеру. Батьки «заповнюють» нас з дитинства своїми словами, вчинками, і ми виростаємо на ґрунті їх мислення. Просто маленькі створіння, яких заповнюють думками. Я виросла її лялькою. Тільки не настільки красивою й ідеальною, як у інших дорослих. Не зважаючи на це, вона все одно мусить зі мною гратися... Але за своїми правилами. Мама хоче піднятися ще вище, хоче, щоб про нашу сім'ю писали в кожному журналі: «Відомий футболіст Джеймс Мартелл», чи «Едісон Мартелл потрапила у список топ-10 найоплачуваніших моделей світу».
Я ніяк не можу зрозуміти, як я могла не помічати цього раніше.
Двері раптово відчиняються. Поспіхом ховаю блокнот і карту під ковдру.
- Анна сказала, що ти цілий день не підіймалась з ліжка,- місіс Мартелл заходить в кімнату і зупиняється біля дверей, оглядаючи мене прискіпливо. На ній довга червона сукня, що як тряпка для бика, кидається мені у вічі найбільше.
- Я знаю, що Джеймс насправді був живий.