Паперова клітка

Частина 12

День 11.

Ще один ранок. Ще одне життя. Ніч проходить і настає світанок. Ще одна поява сонця, яку ми ігноруємо. Я часто роздратовано засуваю штори, уникаючи проміння, що завзято зазирає мені у вічі. Але ми народжуємося в темряві і в темряві помираємо. Ми живемо не через світло лампочки, а тому що світить сонце.
Я прокинулась у доволі спокійному настрої і навіть спустилася до сніданку, бо вже не пам'ятаю, коли їла останній раз. Анна поставила переді мною тарілку з вівсяними пластівцями та фруктами, за що я була їй дуже вдячна. Коли за столом настає тривала тиша, а дядько Шон вирушає у справах, я наважуюся говорити.
- Учора ми з Пітером розійшлися.
Мама підіймає на мене вражені очі, а батько тільки трохи підводить голову.
Знервовано спостерігаю за їхньою реакцією, перебираючи пальцями подол сукні. Я ніколи не була з тих людей, які люблять мститися. Простіше було просто змиритися і забути, пропустити крізь очі. Проте не зважаючи на мій душевний стан, я одягнула красиву сукню кривавого відтінку, зробила макіяж і уклала волосся. Я не хочу, щоб Пітер і Рейчел бачили мене зламаною і спустошеною, якою я є насправді. Не хочу відчути себе переможеною, дивлячись на них. Намагатимусь тримати голову високо.
- Ну і нічого...- врешті говорить мама, доволі беземоційним тоном.- Його батько має проблеми з бізнесом, він уже нам нічим не цікавий.- Вона байдуже знизує плечима і перегортає сторінку глянцевого журналу, який, за традицією, переглядає щоранку... Так ніби це буденна справа. Хтось йде, хтось приходить - таке життя. Добре, що вона ще не сказала щось типу: « Забудь, це дрібниця», бо це було б уже зовсім...
- Забудь, він був вже й не таким хорошим.
О... Ні, все ж це найгріше, що можна сказати. З моїх губ виривається короткий сміх, який я відразу ховаю за долонею. І все ж Коул мав рацію з самого початку. Наші стосунки були тільки бажанням батьків, і всі це знали, окрім мене. Усе вирішилось доволі просто. У нього проблеми, він нам уже не потрібен, забудь. Я б з радістю, але...
- Усе гаразд ?- зрештою цікавиться батько, ніби більш серйозно.
- Ні,-байдуже знизую плечима.-Моє життя-це суцільна гра, а я порцелянова фігурка, якою кожен керує на свій розсуд. Тільки от на мені вже з'явилися тріщини. Ви створили ненадійний матеріал.
- Не драматизуй,-місіс Мартелл глузливо завертає очі, ніби я говорю нісенітниці.. Але ці нісенітниці не дають мені спати.
-Прочитаєш якійсь книги, а потім віриш у незрозуміло що.
- Краще вірити книгам, аніж людям.
Кидаю на неї суворий образливий погляд і вона відповідає тим самим. Між нами настає напружена тиша - коли хочеш багато сказати, але стримуєш свій порив, і очі проявляють усі можливі відтінки злості і роздратування, що ти сама боїшся вимовити в слух. Це мовчання перериває батько:
- Можеш залишитися вдома, якщо хочеш. Ми всі роз'їдемось, побудеш одна, добряче все обдумаєш.
- О, ні, якраз думати я не хочу,-глузливо заперечую і підіймаюся з-за столу.
- Я запізнююсь у школу.
Луї, як завжди, чекає на мене біля воріт, і я поспішно ховаюся за тонованими вікнами автомобіля. Сьогодні він навіть не розказує ніяких історій, мабуть, помітивши, що я в поганому гуморі. І мені комфортно мовчати разом з ним... Завжди потрібно мати людину, з якою добре просто мовчки посидіти.