Паперова клітка

Частина 10

Правда. Невидимий ричаг, який змінює усе за лічені секунди. Вона не завжди буває приємною і, тим паче, такою, як нам хочеться. Правда така сумна. Найтрагічніша історія, яку тільки можна вигадати. Ніхто не любить правду. І по- правді, я вже не знаю чи хотіла б її знати. Вона лягає утомою на плечі і чіпляється пазурами, щоб ненароком не загубитися десь на шляху. Царапає шкіру до крові й безупинно нашіптує свої незмінні рядки істини, щоб ти часом про неї не забув. І ти не забуваєш. Просто не можеш. Постійно відчуваєш її присутність, наче вона є твоєю власною тінню. Намагаєшся уникнути її, забути хоча б на мить, та вона навіть у темряві скидається на прозору чорну істоту, що ховається під твоїм ліжком. Не дає заснути, стукає, скрегоче,  і ти повільно втрачаєш розум, піддаючись цьому невидимому божевіллю, перестаєш розрізняти реальність і вигадку власної уяви. Я думала, що хочу знати правду, але я не була готова до такого. Її занадто багато, вона занадто важка. Мої плечі гнуться під цим тягарем, і я відчуваю, що повільно падаю у провалля, яке створила моя свідомість.

- Чому ти не дозволила мені стрибнути?
Відволікаюся від роздумів і заплаканого вікна, щоб мимоволі глянути на Коула. Неочікувано для себе помічаю, що ми вже зупинилися біля мого дому.
- Не знаю,-відповідаю, навіть не роздумуючи.
Не маю найменшого уявлення про те, скільки ми пролежали там, під дощем. Потім мовчки піднялись і мовчки просиділи усю дорогу. Я навіть не казала йому відвезти мене додому. Він просто знав, що саме так потрібно зробити, і не задавав жодних запитань...До цього часу.
- Чому ти мовчиш? Чому не накричала, чому не зробила хоча б щось?
- Не знаю,-відповідаю, з якоюсь безглуздою усмішкою на губах, і знизую плечима.
- Чому ти...
- Не знаю,-ще раз втомлено повторюю і спішу покинути автомобіль. Дощ досі йде, та я вже ніби його не помічаю. Якось несвідомо доходжу до дверей будинку і ловлю на собі здивовані погляди охоронців. Пропускаю повз вуха їхні запитання про те, чи все зі мною гаразд, і заходжу всередину. Мене відразу зустрічає приємне тепло, і я з насолодою прикриваю очі, бо відчуваю, як зігрівається моє замерзле тіло. Врешті, у наступну мить, знову розплющую їх, і помічаю на собі вражений погляд матері, яка щойно вийшла з вітальні.
- Едісон!- підбігає до мене і схвильовано хапає за плечі.- Де ти була? Що з тобою?
- Я... Гуляла,-знесилено промовляю, клацаючи зубами.
- Гуляла?! Ти бліда...- швидко прикладає долоню до мого чола. - Наче не гаряче. Лишенько, ти вся мокра. - Струшує каплі з пальта, а тоді поспішно скидує його з моїх плечей.
Чомусь стає легше. Наче я носила на спині важкий тягар. Наче дощ - то бетон, який затверд на моєму тілі.
- Анно!
Дівчина з'являється, здається, в наступну секунду і схвильовано до нас підбігає, витираючи руки в подол білосніжного фартуха. Мабуть, якраз допомагала з вечерею... Про що я взагалі зараз думаю?
- Зроби трав'яний чай з лимоном і занеси в кімнату Едісон,-мама віддає Анні розпорядження, а сама присідає і спритно розсуває замок на моїх черевиках. Здивовано спостерігаю за її рухами, не сподіваючись на таку реакцію. Коли моє взуття, що повністю вкрите шаром болота, опиняється біля дверей, вона хапає мене за руку і веде вгору сходами. Ми заходимо в мою кімнату, і я відразу падаю на ліжко, відчуваючи безмежну втому.
- Едісон, що сталося, де ти була?- Схвильовано розпитує.
- Я просто гуляла.
- Чому ти вся в грязюці?
- Впала,-байдуже відповідаю.
Заплющую очі і чую важке зітхання матері.
- Вставай, тобі потрібно прийняти гарячий душ.
- Ні-і-і...- відразу заперечую і повертаюся на бік.- Я так втомилася.
- Ді, я не хочу, щоб ти захворіла. Ти промокла до нитки і з голови до ніг покрита болотом. Вставай.
Невдоволено стогну, та все ж підіймаюся.
- Я підготую для тебе чистий одяг,-встигаю почути, перш ніж зачиняю за собою двері. Ледь не здригаюся, коли бачу своє відображення у дзеркалі, і подумки дякую мамі, що все-таки змусила мене сходити в душ. Я нагадую свинку, що приймала грязьові ванни. Але, насправді, мій зовнішній вигляд хвилює мене зараз найменше.
З полегшенням видихаю, коли гаряча вода торкається моєї оголеної шкіри, і відмиваю замерзлі руки від болота, що вже встигло до них прилипнути. Нарешті я зігріваюся. Моє тіло оніміло від холоду. Розтираю ноги, яких майже не відчуваю. Дивуюся, як я взагалі ще можу спокійно стояти...Коул. Коул, Коул, Коул. Я не знаю, що робити з цією правдою. Не знала тоді і не знаю зараз. Можливо, я мала б кричати, можливо, я мала б вдарити його, плюнути в обличчя, викликати поліцію, та я не зробила нічого. Я й не відчула нічого. Я б мала зненавидіти цього хлопця, так? Чому я не відчуваю навіть злості? Чому я не відчуваю нічого? Чому я не спромоглася навіть на найменший прояв зневаги? Коли я пригадала той час нашої дружби, мене ніби облили крижаною водою. То, здається, було зовсім інше життя. І те життя мені подобалось. Я ніби відшукала пазл зі свого минулого, який робив мене мною. Принаймні тією дівчинкою, якою я колись була і яку непомітно втратила. Тоді був Джеймс. І тоді, здається, ще все було добре. Принаймні дитячий розум сприймав усе за добре. І мені стало спокійно з ним. Я б не хотіла втрачати той спокій.