Паперова клітка

Частина 2

Перед очима починає блимати світло. Нюхові рецептори вловлюють різкий запах, від якого я чхаю.
Знесилено опускаюся на подушку, відчуваючи біль у голові. Проходить кілька секунд, перш ніж картинка перед очима збирається в єдине ціле. Я бачу чоловіка у білому халаті, який закручує якусь коричневу баночку, і маму... Роздратовану і злу. Як я взагалі тут опинилися? Ми ж були на вечірці... Зненацька в пам'яті виринає мить перед падінням. Втомлено заплющую очі, бо відчуваю провину за те, що сталось. Взагалі не розумію в чому проблема. Все ж було добре.
- Міс Мартелл, що ви їли сьогодні?
Розумію, що звертаються до мене, тому різко розплющую очі.
- Нууу...- напружую пам'ять, пригадуючи цілий день. - Я їла овочі зранку і... і все.
- Лікарю, вона з'їла всього кілька шматочків перцю та броколі. Не могла ж вона ними отруїтися,- запевняє мама.
Вона говорить так голосно, що її слова віддаються болем у вухах.
- А я й не кажу, що причина в цьому. То був голодний обморок. Ви ж розумієте, що така кількість їжі не є достатньою для підлітка. Особливо, у цьому віці. Очевидно, вона майже не їла вже протягом тривалого часу. Організм виснажений.
Мама косить на мене погляд, і я розумію, що вона невдоволена.
- Раджу вам простежити за її харчуванням. Зараз дівчині обов'язково потрібно поїсти. Щось на кшталт супу, щоб шлунку не було важко.
- Добре, дякую, лікарю.
- Якщо виникнуть запитання, звертайтесь.
- Звісно.
Вони виходять за двері, залишають мене саму. Як я могла таке допустити? Я і раніше бувало не їла цілий день, але такого не траплялося.
Двері різко відчиняються. У кімнату повертається мама.
- Ді, як ти могла таке допустити?
- Я не знаю... Я просто...
- Я вважала, що ти вже доросла дівчинка, і вмієш за себе відповідати, а ти влаштувала цирк на очах у стількох людей.
- То ти вважаєш, що я винна?
- Ну а хто ж іще?
На моїх вустах з'являється сумна усмішка. Пригадую, як мама сказала мені, щоб я нічого не їла, бо набрала зайвих кілограм. Та я вирішую змовчати. Як і завжди.
- Ти маєш рацію. Таке більше не станеться.
- Я сподіваюся на це.
Вона обурено поправляє пальто, яке навіть не зняла після приїзду, і рухається в сторону дверей.
- Ти куди?
- Ми з батьком повертаємось на вечірку. Анна принесе тобі суп.
Двері зачиняються. Я дивлюся на них, і в голові повільно закарбовується думка про те, що я сама в усьому  винна.
Лежу кілька хвилин, витріщаючись на стіну, перш ніж Анна приносить для мене вечерю.
Вона допомагає мені підвестися і облаштовує на моїх колінах невеличкий дерев'яний розкладний столик, на який обережно кладе тарілку зі шпинатним крем-супом. Апетиту в мене зовсім немає, проте сподіваюся, що завдяки їжі я і справді зможу відчувати себе краще. Беру в руку ложку і зі здивуванням помічаю бинт, обмотаний довкола моєї долоні.
- Що це?- запитую в Анни, оглядаючи руку.
- Ти начебто порізалась об скло, коли упала.
Згадую про склянку, яку я впустила перед тим, як впасти, і моє здивування розсіюється.
- Можливо, тобі ще щось потрібно?
Анна як завжди люб'язна, і усміхається так щиро, як уміє тільки вона, що викликає посмішку і на моїх вустах, попри жахливий стан.
- Ні, дякую.
- Хочеш...- вона затинається, невпевнено прикусуючи нижню губу.- Хочеш, я залишуся з тобою.
Після цих слів усмішка чомусь зникає з мого обличчя, і на очі повільно накочуються сльози.
- Не треба. Ти заслужила на відпочинок.
Беру ложку і починаю їсти суп, намагаючись заїсти смуток, що підступив до горла.
Анна йде. Я знову залишаюся сама. Беру з тумбочки свій телефон і розблоковую. Кілька повідомлень від Рейчел, яка в курсі всього що сталося. Набираю її номер. Кілька секунд йдуть гудки, а тоді вона підіймає слухавку.
- Ді, ну нарешті! Я хвилювалася, як ти?
- Уже краще.
- Ти уявляєш, мені написав той дивак, і запитав, коли ми зустрінемось для обговорення проєкту. Ну я його послала і заблокувала номер,- вона видає короткий смішок, який ехом віддається в моїй голові, через що я хмурю брови.
Проєкт. Я так і не поговорила з Коулом.
- Знаєш, я не можу визначитись, які туфлі підібрати до сукні. Думала про чорні...
- А до котрої години відчинена книгарня, у якій працює Коул?
Ігнорую усі її раніше сказані слова, і запитую те, що хвилює мене. Кілька секунд панує тиша, а тоді вона відповідає:
- А я звідки знаю. Хіба я схожа на людину, яка любить читати?
Киваю, на підтвердження її слів, так наче вона може це побачити, і зачерпую ще ложечку супу.
- Так ось, чорні чи кремові? Я щось не можу...
- Рейч, мені взагалі зараз не дуже зручно говорити, давай я тобі напишу трохи пізніше.
- А, гаразд. Тільки не забу...
Вибиваю, навіть не дослухавши її слова. Чомусь зараз я відчуваю роздратування. Власне, це й не дивно. У такому стані я не налаштована на розмови про підбори.
Вмикаю браузер і вводжу назву книгарні. Мені відразу вибиває графік її роботи, де вказано, що зачиняється вона рівно об одинадцятій. Зараз сьома, отже часу в мене більш ніж достатньо.
Так, я збираюсь навідатись туди. Це краще, аніж пролежати на самоті в цій кімнаті весь вечір. Не хочу чекати до завтра, і не можу заперечувати, що його поведінка мене не зачепила, тому починаю швидко доїдати суп.