Скриня, в якій мене поховали

Розділ другий

«Оресте, якщо ця записка потрапила до тебе, то чекаю тебе після пар на задньому дворику. Якщо ти не Орест, то, будь ласка, передай записку хлопцеві в сірому худі з дивним написом, п'ятий ряд зверху».

Почерк у Луки був жахливим: букви малесенькі, зліплені докупи, та ще й ручка потекла. Знизу він прималював смайлик у формі мордочки пса. Теж розпливчатий, але кумедний.

— Це від кого? — питає Олеся, заглядаючи мені через плече.

Розвертаюся, щоб зустрітися зі світло-карими очима, повними яскравих іскор. Лука розводить руки в сторони, питає, мовляв, згоден я? Краєм ока я помічаю, як Олеся піднімає великі пальці догори й каже: «Ми підемо».

Лука кілька секунд загальмовано кліпає, тоді теж піднімає пальці догори, але без особливого ентузіазму.

— Прийшла, — бубнить Рита праворуч від мене.

До аудиторії входить щось схоже на зморщену родзинку в довгому фіолетовому шарфі. Воно чвалає до столу і з тихим кректанням ставить на нього громіздку чорну сумку.

— Доброго ранку, — скрипить викладачка.

Перші ряди в один голос пищать: «Доброго ранку, Серафимо Андріївно».

— Я задавала вам підготувати доповідь, — продовжує жінка, витягаючи з-під столу стілець. Лунає скрип — неясно, то був стілець чи її кістки.

— Ми підготували, Серафимо Андріївно, — пищить круглолиця дівчинка з першого ряду, наче мишеня, загнане у пастку.

— Хто перший?

На парі з Серафимою збиралося одразу два потоки студентів — це майже п'ятдесят осіб, які хотіли (мусили) виступити зі своїми рефератами й отримати оцінку. Формально наш бал у Серафими формувався із кількості доповідей за семестр (яких, як ми порахували, на одного студента може випасти плюс-мінус три чи чотири, за умови, що він не відповідає з кимось у парі). Словом, чим частіше ти миготиш у неї перед очима, тим більший шанс у тебе отримати хоча б три з плюсом.

Але охочих доповідати було багато, а часу — мало, тому справедливим і, очевидно, правильним рішенням було сформувати чергу. Зробили ми це ще на початку семестру.

Мій час мав настати наступного тижня, тому я питаю у Тривоги, чи можна трішечки розслабитися.

Один за одним, дівчата й хлопці спускаються до Серафими, розкладають перед собою папірці й тремтячим голосом розповідають нікому не цікаві теми. Їхній погляд бігає від аудиторії до викладачки й лише зрідка повертається до записів, зовсім непомітно, аби наприкінці Серафима не сказала: «Ви все прочитали».