розділ перший

227 9 0
                                    

Сильний вітер, сонце заходить за велику, аж чорну хмару, голуби взлітають з даху будинку і різко починається злива.
"Лиє, як з відра. Наші плани накрилися. Ну нічо, йдем подивимося новини"- сумно споглядаючи у вікно промовив чоловік. Середнього росту, з чорнявим волоссям, серед якого виднілися сиві волоски, невелика чорненька щетина, яка лише робила риси обличчя чіткішими і надзвичайно добрий погляд, як у справжнього лицаря, з книжок які у дитинстві мені читала бабуся. А звати його Степан Григорович, знайомтеся,- мій тато.
Живемо ми у невеликій квартирці, майже біля центру Полтави. Тато працює дільничим міліціонером, платять небагато, але нам хватає. Ну так думає і запевнює мене в цьому тато. Каже:
"В країні криза, добре шо поки ше на цій роботі тримаюся. Так шо їж шо дають. Колись буде краще."
Я вже звикла до звичайної їжі, по ресторанах ми ніколи не ходили,ну хіба шо раз на моє 16-річчя тато зробив мене невеличкий подаруночок-похід в майже найдорожчий ресторан Полтави. Ну замовити я багато не могла- совість не дозволяла. Я нічим не відрізнялася ніколи від інших дівчат. Грошей на нові обновки мені тоже на хватало, хоча одягалася я не погано. Тата рідна сестра Іра,тобто моя тьотя була досить заможною дамочкою і мала дочку Настю, одяг якої діставався мені. Я майже завжди вдягалася буденно і не подобалася собі, але кожного місяца наставав такий день, коли мені хотілося показати собі, що я справді гарна і привернути до себе увагу. Тоді я крутила гарні кучері, чучуть підмальовувалася(кожного дня я цього робити не хотіла, не хотілося псути шкіру)одягала коротеньку спідничку і блузочку, приходила до школи і всі питалися:"В тебе день народженгя? Огоо, шо сталося? Чого ти така гарна?" Мені було приємно слухати таке і повторювати всім:" та просто". Мені дуже подобалося моє волосся воно було темно- темно коричниве і надзвичайно густе. Я любила дуже зелений колір, він підкреслював мої зелені при зелені очі. Ой, забула представитися. Моє ім'я Наталя. Нічого особливого, звичайне українське прізвище. Хоча рідко хто мене так кликав. Тато завжди називав "доцьою", бабуся"Наталочка", друзі "Ната", навіть вчителі в школі не кликали мене"Наталя", а "Кудрявченко"- ось таким було моє прізвище. Ріст в мене був десь 165, але каблуків я ніколи не взувала, навіть і не вміла на них ходити. Ааа, до речі, через два тижні в мене день народження- 17вже буде. Ше до недавно я так хотіла бути старшою 17 років круто, всяке таке, а тепер зрозуміла, як це тупо, як я цього не хочу. Ше й плюс того року ЗНО треба буде здавати, всі з вересня готувалися з репетиторами, а в нас на них грошей не було. Я не засуджувала за це тата ані трошки і чемно вже майже рік сама готувалася.
Я буду поступати в музичне училище. Музика в мене в крові, тому я не дуже переживаю за поступлення. Ну і в мене є найголовніше- це мрія, моія стати відомою співачкою, хоча таких шансів один на сто.
Вам напевно цікаво чому я жодного разо не сказала батьки, не сказала слова мама. Все просто, коли мені було 6 років мама померла в автокатастрофі, я не злвсім це памятаю і не памятаю самого похорону, але раз тато з бабцею так сказали значить так і було. Хоча ця тема в нас сімї взагалі не обговорюється, всі її уникають. В мене є мами фотографія, я знайшла її у старому альбомі, цебула одна єдина, яку тато після маминої смерті не спалив. Я надзвичайно похожа на свою маму, таке ж темне і густе волосся, ті ж очі і такий самий чіткий і рішучий погляд. Звати її було Марія, мене дивує одне чому ми ні разу не пішли до неїна похорон, не ходимо до церкви на річниці смерті. Ябагато раз питалася в тата і бабусі, але чіткої відповіді ні разу не почула.
Друзів в мене справжніх небуло,аж таких щоб з народження не було. Напевно, тому що я боялася завжди комусь повністю відкритися, боялася образи. Але спілкувалася ябагато з ким, знайомих було багато і погуляти завжди знаходилося з ким.
Ось така я була, на перший погляд.
" Та добре, ну але як дощ перестане ти в мене знов не відкрутишся і ми нарешті вже купимо мені нові струни для гітари"- весело промовила я, моргнула татові і пішла в свою кімнату.
Всі кажуть дощ, дебільна погода, тільки б поспати. Але не для мене. Дощ і така похмура погода для мене було надзвичайним надхненням, всі сиділи вдома,втикали теліки, зависали в своїх айфонах, а я сідала в своїй кімнаті закривалася від світу і писала музику. Ще ніхто ніколи не чув моїх творів, я завжди боялася, зо тільки я їх розумію і вони нікому більше не сподобаються. За два роки в мене вже назбирався грубий такий зошит з піснями і музикою.

Mum, we will be togetherWhere stories live. Discover now