Mum, we will be together

розділ шостий

Леонід Андрійович вирішив мені показати декілька маминих фотографії, які у нього зберігаються вже пару років. На одній мама була з гітарою у руках і щось співала, на другій мама і якась рудоволоса жінка. Професор розповів мені, що це Катя, вона була найкращою маминою подружкою, і на третій були зображені мій тато і ще якийсь чоловік і посередині мама, яка аж сіяла від щастя.
"А можна мені взяти якусь фотографію?"- скромно запитала я.
"Та звичайно, бери"- відповів професор.
Я взяла ту там де мама з подругою, вона чомусь мені найбільше припала до душі. Далі Леонід Андрійович повів нашу розмову про мого тата. Тато почав зустрічатися з мамою, коли та була ще на першому курсі і чемно чекав поки вона закінчить училище і потім вони аж побралися.
"Але не все було так просто"- вів далі професор."Твоя мама була дівчиною гарною, навіть дуже гарною. За нею бігало пів училища ну і твому татові приходилося добряче розбороняти її ухажорів. Він навіть не раз за неї бився, вони розходилися купу раз, але всеодно далі любили один од.."
І тут нашу розмову перебиває стукіт в двері, з за яких виринає голова молодого чоловіка:
"Тату, я вже приїхав за тобою. Ти ще довго?"
І тут в кімнату заходить високий брюнет, такий широкоплечий і мило усміхається до мене. Швидкість биття мого серця пришвидшилася в міліони разів.
"Ні, ні, ще хвильку. Сідай, познайомся, це дочка однієї з начудовіших жінок у світі, ну звичайно після нашої мами- Наталя."-сказав професор і показав на мене рукою.
"А це мій син, Андрій"- широко усміхаючись показав на високого брюнета.
"Приємно познайомитися"- ми відповіди майже одночасно і міцно міцно потиснули руки. Вперше в житті в мене був такий стан: я вся палала, мої вуха були напевно червоніші ніж буряк, все тіло тряслося у переживанні і всередині у серці була приємна теплота.
"Так, любі друзі, йдемо. Щось ми вже засиділися, на дворі вже темна нічка. Наталю, ми тебе підвеземо, бо це вже дуже темно. Небезпечно такій гарній дівчині ходити самій вечером."- сказав професор і якось дивно мені моргнув.
Ми зібрали всі речі з кабінету і по вечірньому училищі спустилися вниз, до входу, де вже стояла машина Андрія. В марках я не дуже розбираюся, але точно знала, що це був синій шевролет. Андрій з Леонідом Андрійовичом сіли попереду, а я ззаду.
"Андрійку, але ти спочатку мене завези бо я вже дуже змучений і ше купу справ маю."- сказав професор.
"Добре, добре"- відповів Андрій.
Ми всю дорогу з Леонідом Андрійовичем говорили про музику, які твори нам найбільше подобаються, музичні новинки і таке всяке. Але думати мені в той момент було ойой як не до того, мій голос помітно тримтів і я трошки заікалася. І між моїми відповідями на питання професора думала тільки про то як Андрій буде мене підвозити додому. Вот і настав цей день: шо говорити? А як він попросить знов зустрітися, погоджуватися чи нє? Цілувати на прощання хочаб в щічку?
"Бляяяяха, ну от чого так невчасно"- подумала я, добре шо хоч не в слух.
От ми і доїхали до дому професора. Особнячок був немаленький. Він обернувся до мене, усміхнувся і почав:"От сьогодні я зможу спати спокійно, нарешті я тебе зустрів. Я б дуже хотів, щоб ти була така як твоя мама і ми з тобою будемо над цим працювати. Чекаю тебе завтра в училищі на 9 ранку"-обняв мене і поцілував у щічку. З радості, я навіть перестала контролювати свої емоції і дії і тааак міцно його обняла, що всі аж почули хрускіт спини і почали сміятися.
При виході з машини професор сказав до сина:" Доставити мені її в такому самому вигляді додому, і довго не катайтеся, твій тато вже напевно хвилюється. Ооо, і від мене передавай вітання. Я помахала головою і пересіла на переднє сидіння.
Не хочу перерозказувати вам нашу розмову в діалозі, бо я завжди коли дослівно переповідаю когось слова половину придумую. Не вірите, спитайтеся в моїх друзів.
Настільки легкої і душевної розмови в мене не було, як тільки ми почали говорити я повністю розслабилася івже ні на капельочку не хвилювалася. Ми розказували один одному про себе, говорили трохи про музику, розказували смішні історії з життя і сміялися як малі діти, так щиро і так від душі. Виявляється, Андрію буде 20 років і він вчиться в юридичному університеті. Мої думки, що там вчаться тільки тупі мажі швидко розплилися, бо по розмові з Андрієм я зразуміла що він дійсно дуже розумний і начитаний. Він в шутку мене називав "Наталі", наша дорога яка тривала пів години пройшла менше ніж за 10 хвилин. Ми вже доїхали під підїзд, Андрій зупинив машину і я зрозуміла, що вже треба прощатися:
"Дуже дякую,що підвіз. Було надзвичайно приємно познайомитися."
"Та нема за що, як таку чудову дівчину не підвести. Мені теж було дуже приємно. Добраніч."- сказав він і я відкрила двері машини і швиденько забігла від підїзд.
Тато трошки покричав спочатку на мене,що я так пізно ходу сама по вулицях, але я не хотіла розказувати що мене підвезли, а тим більше син професора і тому просто опустила голову. Коли я татові розказала, що я поступила він був дуже радий ну хоча так він показував, але я знала що насправді це було не так. Тато завжди на хотів, щоб я вчилася в музичному він думав що це не професія і переконував мене йти на економічне, на перекладача, лікаря і таке всяке. Ми дуже дуже багато з ним сварилися на тему, але я була вперта і поступатися не збиралася. Потім я пішла в душ і нарешті після тяжкого і настільки насиченого дня лягла в ліжко. "Скільки ж сьогодні всього сталося"- подумала я." І поступила в музичне, і дізналася багато всього нового про маму, і познайомилася з класним хлопцем. День на славу! Сууукааа, де моя гітара? Я забула її в машині Андрія. Оййй, це зовсім навіть і не сука, буде привід зустрітися". І вперше за останніх два місяці відрубалася за секунду.