Mum, we will be together

розділ пятий

Комусь цікаво слухати про мої будні?
Тишина...
Я тоже так думаю. День за днем, тиждень за тижнем. Школа, музична школа, дім, деколи магазини -от так і пройшли два місяці. Просто два місяці вилетіли з мого життя.
Я ніколи не цінувала життя, і тепер зрозуміла, що воно пройде дуууже швидко і я просто проведу його не так як хочу і схаменуся аж коли буду стара і буде вже пізно шось міняти. І тут я зрозуміла, що не можна так жити,"Життя одне!Одне!". А я трачу кожен день на безглузді справи, просто проживаю його. Я зрозуміла, що кожну секунду коли ми закриваємо очі ми тратимо 60 секунд щастя, чому я ніколи не казала своїм близьким як я їх люблю? Зрозуміла, що треба більше мріяти, насолоджуватися кожною хвилиною, завжди казати що відчуваєш і робити що відчуваєш і хочеш бо більше шансу в тебе не буде. Це напевно лише менша частина того, що в мене зараз на душі, не можу це все просто виразити словами.
Завтра вже цей день, день моєї співбесіди в музичній школі. Саме до завтра я наполеглево готувалася останніх два року. "А якшо я не пройду? Якшо я їм не сподобаюся? Якшо налажаюся по повній? Шо тоді буде? Чим далі займатися?"- такі думки заполонили мій мозок.
"Так всьо, Наталя, успокойся і перестань кіпішувати. Ти найкраща і пройдеш"- повторювала я собі в голові.
В ночі я ні на хвилину не закрила очей, все повторювала ноти, різні акорди, тихонько підспівувала під вушко пісні. Зранку всьала і побачила свої запухші очі і синяки під очима і аж настрашилася. ну нічо теперішня косметика робить чудеса. я гарно підмалювалася, заплела високий хвіст і головне вдягнула свою щасливу кофту, синій вязаний светер. Завжди на всі важливі події і контрольні я його вдягала і ще ні разу він мене не підвів. Накинула шкіряну курточку, взула кроси і швиденько вибігла з хати. Їсти навіть і не хотілося, ну точніше не було часу самій щось готувати.
Музичне училище знаходилося, аж за центром, їхати треба було 45 хвилин приблизно. Я як завжди сіла в 69 автобус на останнє крісло, наушники в вуха і заснула. Бля, мені повезло що моя зупинка була остання і водій мене позбудив а так то би не прпала на спів бесіду.
Будівля училища була досить нова, гарно побілена ззовні і велика. Мені треба було на 3 поверх в кабінет 332, біля якого вже була досить велика черга моїх ровесників з музичними інструментами і папками з документами в руках.я встала в кінець черги за одним хлопчиком і почала згадувати слова пісні і ноти. Незнаю, яким чином але 2 з половиною години для мене пройшли як 5 хвилин. І от мені вже треба заходити в кабінет все захливо труситься, я закидаю гітару на плече і нажимаю на клямку на дверях. В величезній акдиторії сидять 5 вчителів. Двоє з яких старенькі дамочки з майже сивим волоссям, один старший чоловік і дві жіночки десь років до 30. Я вся аж трясуся, але сідаю на крісно перед ними і починаю:
"Доброго дня. Мене звати.."
Як тут мене різко перебиває одна з старших дамочок, яка уважно придивляється до мене і звертається до іншої і до старшого чоловіка:
"Подивіться, це ж Марія Гринчук."
Вони починають мене також розглядати, але я перебиваю їх:
"Я перепрошую, мене звати Наталя."
Але чоловік каже:
"Наталю, а вашу маму часом не звати Марія?"
"Так, її було звати Марія, але вона померла 11 років тому."- відповідаю я.
Троє викладачів розгублено дивляться на мене і починають вибачатися.
"Просто справа в тому, що Марія, була також студенткою нашого училища, надзвичайно здібною, найкращою у свому випуску. І ви надзвичайно на неї подібні, просто як дві каплі води."- промовляє інша старша жіночка.
"Я незнаю, не памятаю мами"- промовляю я.
"За те ми її дуже добре памятаємо" - відповідає чоловік. Вона була гордістю нашого училища. Наступні дві години ми проводимо в кабінеті цього чоловіка, якого як виявилося було звати Леонід Андрійович і він був маминим викладачем музичного мистецтва. Він показав мені безліч її грамот, які були розвішані у нього на стіні, було навіть пару кубків. Показав також студенський альбом того випуску 1996 року. І саме тожі я вперше побачила фотографії мами, і справді нас було не відлічити одна від одної: теж саме густе каштанове волосся, зелені очі і навіть усмішка така сама. Ну це ще не все...
Наша розмова тривала до пізнього вечора....