Томас Уест у Будинку на пагорбі

Розділ 7: "Сяючий метелик"

Він не міг повірити, що це насправді. На очах у Томаса тліло подвір'я, в якому він так любив грати в дитинстві. А подорослішавши — читати книжки, лежачи на траві теплими літніми днями. Мамину гарбузову грядку вже майже неможливо було розрізнити. Йому не судилося більше насолодитися смачним сніданком на кухні в компанії батьків.

Серце Томаса обливалося кров'ю протягом усього часу, що він стояв перед руїнами свого будинку. Більше не соромлячись Евеліни, він плакав наче мале дитя. Подруга нічого не говорила, але зараз уперше за весь час їхнього знайомства вона наважилася обійняти Томаса.

Раніше він і уявити не міг, що може пережити настільки глибоке потрясіння. Хлопчику здавалося, що хтось варварськи вирвав його зі звичного світу та шпурнув у прірву, в яку він тепер падав, і падав, і падав...

Так минуло хвилин п'ятнадцять. Відчувши, що він більше не витримає, Томас відвернувся від будинку і пішов до лісу. Перетнув міст, наблизився до найближчого дерева і сів, притулившись до нього спиною. Він уткнувся заплаканими очима у свої коліна. Почув, як Евеліна сіла поряд на траві, але навіть не підняв очей. Так вони просиділи ще якийсь час. Він то судомно схлипував, то затихав, коли трохи попускало. Але незабаром смуток і розпач обвалювалися на нього з новою силою.

Ще зовсім недавно він так відчайдушно хотів вирватися на волю, побачити великий світ. Навіть наважився кинути все: будинок, батька — і вирушити в якусь навіжену небезпечну подорож. Але тепер Томас раптом виявив, що як би всі ці роки він не бажав втекти від батьків, він все одно завжди хотів знати, що йому буде куди повернутися...

* * *

— Як ти? — обережно запитала Евеліна десь за годину.

Очі Томаса вже були сухими, у душі тепер оселилась якась дивна відчуженість. Він не спромігся витягти з себе щось у відповідь. Подруга поклала одну руку йому на плече.

— Томасе, все буде добре, — сказала вона, втім, без особливої впевненості.

— Ні, — сказав він. — Ні, не буде.

Краєм вуха він уловив, що подруга теж почала схлипувати. Томас зрозумів, що їй боляче бачити його таким, але нічого не міг із собою вдіяти.

Незабаром перші промені сонця впали на пагорб. Хлопчик підвівся і вирішив нарешті підійти й оглянути житло, в якому він провів усі десять років свого життя. Дим був уже білим та не таким густим. Під черевиками Томаса хрустіла трава, що почорніла. Нічого знайомого в цих уламках він уже не бачив. Вціліли лише кам'яні, цегляні частини першого поверху, але майже повністю були завалені верхньою частиною будинку.