Захід сонця

539 31 0
                                    

Кров.

Техьон стоїть, не наважуючись поворухнутися. Його руки вже не тремтять, а вуха – не чують. Чути вже нічого.

Навколо утворилася щільна, густа, важка тиша. Вона пахне металом і жаром минаючої днини, змушуючи душитися собою. Сонце повільно ковзає до Заходу, прагнучи заховатися там. Техьон заздрить йому, годному зникнути за небосхилом і більше цього ніколи не бачити.

Але він вимушений залишатися на місці, поки по нього не прийдуть. Тікати марно, якщо, звичайно, він не бажає опинитися серед тих, хто за сьогодні встиг назавжди розпрощатися зі своїм життям. Техьон не впевнений, що хоче продовжувати жити: він не бовдур і розуміє, що тепер для нього призначено долею. Але однаково стоїть і не рухається, підкоряючись її волі.

Хмари згущуються, усе сильніше фарбуються у кармін, чудово поєднуючись із темним кольором бургунді, що вкрив внутрішній двір потворними плямами, залишивши свої сліди на мечах, списах, стінах, землі... і вбитих тілах.

Техьон знає – сам бачив, – що сліди ці лежать і на його батькові королю, і на старшому братові дофіну – зараз уже колишньому. Техьон залишився сам.

Пальці стискаються, тендітні тоненькі кісточки біліють. В очах усе пливе, але він уперто не кліпає, щоб не дозволити сльозам пролитися. Ні, не можна.

Навпроти нього – спокійна гладінь ставка, котрий викопали у двірському садку палацу ще за бажанням його покійного тата. Тато помер давно, того дня, коли подарував Техьонові життя. Ставок залишився на згадку про нього. Зараз вода у ставку, зазвичай прозора, багряніє – до неї з усіх усюд струмує кров, яка ще не встигла запектися, і своїм нудотним запахом скручує нутрощі.

Ця кров належить його народові, ця кров пролита за нього, за його батька та брата. І все дарма, бо ж бій за палац, як і за країну, програно. Вони пали.

Техьон не боїться смерті. Він знає причину, чому ж його не посміють торкнутися і не вб'ють.

Він омега.

Для узурпатора єдиний спосіб законно й остаточно отримати владу над захопленим королівством – це шлюб. І за наявності живого Техьона стає набагато легше.

Вітер кошлатить його золотаве волосся і шпигає шкіру на блідих ланітах, розвіює легку одежину, кидаючи тканину довгих рукавів у воду. Та, вбираючи вологу, негайно стає червоною.

Він чує, як ззаду до нього наближаються важкі кроки і як від чужих рухів гуркотять металеві обладунки.

– Принце Техьоне? – звертаються до нього. Голос грубий, нетерплячий, і одразу ж помітно, що всіляка подоба етикету зникне, варто лише омезі виявити непокору.

Техьон повільно обертається, аби поглянути на того, хто порушив його спокій. Перед ним постає дебелий лицар. На ньому немає шолома, і тому видніється немолоде, вкрите жорсткою щетиною обличчя.

– Я прийшов, аби забрати Вас. Їхні величність король і дофін бажають Вашого негайного прибуття до столиці.

– Ось як, – промовляє Техьон, і власний голос здається омезі мертвим відлунням. Він ковзає поглядом по тому, що лежить за спиною чоловіка: тіла ще навіть ніхто не прибирав, де-не-де догоряє вогонь від випущених під час облоги стріл, і кіптява підіймається в небо. Його руки нарешті розтискаються, безвільно звисаючи по боках.

Він більше нічого не каже, лише крокує вперед і плентається слідом за лицарем. Лицарем чужої країни, яка незабаром має стати його домом.

Домом, яким птасі годна бути клітка.    

Золота фіалкаWhere stories live. Discover now