Краса квітне у попелі

Розділ 3

Однак недовго Бартолом'ю перебував у приємному здивуванні. Реальність нагадала про себе відразу ж як він сів у одну з військових вантажівок, набитих добровольцями та контрактниками.  Вінрайт не терпів велике скупчення людей, йому не подобалося торкатися сторонніх, а зараз його плечі з обох боків обтиралися іншими солдатами. І тільки тепер, борючись із першим дискомфортом на битві, що навіть ще не почалася, він усвідомив — дороги назад немає і Бартолом'ю покинув батьківський дім, вирушивши прямо на смерть. Його нещасне серце не встигло втішитися після загибелі близьких, натомість воно лише наситилося гнівом. А тепер ще й страхом. Якою б запеклою не виявилася його ненависть, а людські емоції відключити не вдавалося. Шлях у невідомість, прямо на передову, прямо у лапи чудовиська під назвою «неминуча загибель» — що він сулив, цей шлях? Хіба не смерть? Бартолом'ю боявся схибити, виявитися недостатньо корисним, перш ніж помре; а потім й зовсім злякався не застати перемогу.

Він притискав до грудей автомат та із нетерпінням очікував момент, коли нарешті відчує запах ворожої крові. Вже по праву звавшийся військовим хлопець все ж таки вважав за краще міркувати про помсту, а не труситися перед невідомістю. На вченнях Бартолом'ю показав чудові вміння, і він точно знав, що ворог не раз оцінить їх.  Йому більше нема чого боятися. Навіть смерті — вона вже вдосталь налякала його.  Умить йому подумалося, що страх не застати перемогу не такий вже й виправданий, адже куди важливіше стати хоча б найменшою її часткою та героїчно загинути, ніж ховатися в тилу й уславитися живим переможцем. Так, він абсолютно точно для себе вирішив боротися за свободу відчайдушно та нелюдяно.

У вантажівці стояла підозріла тиша, невластива натовпу схвильованих чоловіків.  Кожен з них, як і Бартолом'ю, був занурений у власні роздуми, борючись зі страхом і вселяючи собі рішучості. У когось навіть нервозно тремтіли коліна, хтось без кінця клацав зубами. Але ніхто не розмовляв.

— Ну що, дівчатка? — Високий, навіть громіздкий чолов'яга із двома зірками на погонах підвівся і, трохи зігнувшись, бо не поміщався, звернувся до новобранців, нарешті, обірвавши всезагальне мовчання, що вселяло тривогу: — Вирішили чоловіками стати?

— У нас тут що, дідівщина? — обізвався солдат із коротким білявим волоссям та масивною щелепою. Виглядав він не старше двадцяти років, кремезний, з досить грубими рисами обличчя, але добрими очима. Однак, якщо придивитися, сяяв у них якийсь підлаватий вогник; небезпечних думок, здається, у цій світлій голові таїлося чимало. — Ми чоловіки.