Краса квітне у попелі

Розділ 8

|

Шов десятий місяць війни. Вінрайт втомився. Він досі жодного дня не провів у відпустці і жодного разу не подався на реабілітацію. Однак, варто зазначити, Бартолом'ю так і не зазнав значних поранень. Одного разу йому зашивали плече, витягали звідти кулю, але поле бою він не залишив.

Війна поступово підходила до завершальної фази, майже всі населені пункти Броукенфілда перебували під контролем власних збройних сил. Деякі великі міста залишалися в окупації, і вестнордці за них боролися особливо відчайдушно. Грін Пітрейн кинув усі сили на те, щоб його армія утримала позиції, але нічого не допомагало. Його доля була вирішена наперед. Під кінець свого правління, а заразом і життя, він метався подібно до загнаного в кут звіра, гарчав та рвав волосся, що поки ще залишилося на голові. Він наказав розбити дерев'яну статую у себе в кабінеті, він зрікся свого божества, що зрадливо кинув його. Він зненавидів Броукенфілд ще сильніше, він віддавав шалені накази, стирав у порох міста, наказував бомбардувати військових, мирних. Він навіть наказав знищувати власні міста, щоб звинуватити у цьому супротивника. Але світ не вірив йому, не переходив на його бік і навіть не намагався допомогти. Багатьох вестнордців тоді спіткала істина, проте вони до останнього не приймали того, що своїм схваленням були повинні в безвинній крові, вони шкодували лише себе, обдурених та покинутих головним ідолом, їхнім єдиним богом. Пітрейн знущався зв своїх людей, а ті вважали себе великомучениками, так і не зізнавшись у тому, що з власної волі терпіли його диктатуру та байдужість.  Ідолопоклонники не змогли наважитися, щоб повстати проти свого лідера, однак усередині країни все одно запанував хаос.  Вона розвалювалася від бідності та внутрішньої ворожнечі, від злості, образи та розпачу. Кордони Вестнорда стали закриті від усього світу, і той народ був повністю ізольований. Йому судилося згнити разом зі своїм правителем.

Вони віками розв'язували вкрай жорстокі, геноцидні війни, але за останні сто чи двісті років їхніх військових не загинуло стільки, скільки на війні з Броукенфілдом. Вони крали їхнє зерно, їхнє дорогоцінне вугілля та нафту, аби самим протягнути трохи довше. Але вже нічого не могло врятувати Вестнорд від розрухи та тотального знищення. Ця риба й справді гнила з голови. Чиновники та лідери думок почали схиляти правителя держави нарешті здатися і припинити це криваве місиво, анітрохи більше не вигідне самим собі, але він вважав за краще йти до останнього, вважаючи нижче за свою гідність капітулювати перед Ереном Уайтом — тим, хто молодший за нього на п'ятнадцять років, перед тим, хто єдиним не пішов на поступки від страху перед величним Вестнордом, та найважливішим у його глибокій образі на Броукенфілдського лідера було те, що, підписавши мирний договір, він приготувався до війни. Він не повірив, розкусив, підготував армію та сховав військову техніку. Це Грін Пітрейн вважав просто принизливим, тому він, усвідомлюючи, що вже програв, готовий був йти на саме дно, а разом із собою потягнути в пекло й сотні тисяч інших життів. Він мав намір погубити Вестнорд разом із собою.