Краса квітне у попелі

Розділ 9

|

Чим ближче наставав крах Вестнорда, тим сильніше він знущався з Броукенфілда. Безстрашні воїни до того лякали Пітрейна та всіх його поплічників, що поступово почали надходити накази мобілізувати всіх чоловіків будь-якого віку та стану здоров'я. На полі битви їм заборонялося відступати та здаватися в полон. І коли останній шанс Гріна Пітрейна — спроба перемогти Броукенфілд кількістю — не повінчався успіхом, він наказав застосувати хімічну зброю. Половина бійців «Мора» сильно постраждала, їх терміново доправили до шпиталю з тяжкими опіками та наривами. Тієї ночі ворог спеціально вистежив місце дислокації саме цього підрозділу, що як кістка застрягло в глотці ще з перших днів війни.

Бартолом'ю пощастило і цього разу. Він погано спав, постійно мучився від кошмарів та нескінченно крутився, ледь не стогнувши. Врешті решт, він вирішив пройтися й спробувати позбавитися від гнітючого неприємного почуття в області грудей. Сни його вже майже рік не відрізнялися нічим приємним. Джилл снилася частіше всього.. Але сьогодні він бачив Мінерву Стрейтон. Вона була жива, кокетливо посміхалася йому і вмить ставала грайливо-суворою, а після її чарівний вигляд розлетівся на безліч синьо-золотих метеликів. Вона пронизливо закричала, розчиняючись у порожнечі.

Серце щеміло щоразу, як Вінрайт думав про те, що її поранену просто підірвали виродки з Вестнорда. Жінка, яка могла стати легендою, яка відрізнялася кмітливістю, відвагою та глибокою красою, ось так незаслужено загинула. Її та інших солдатів оплакували всією країною, а Бартолом'ю оплакував і донині.

Ніч стояла надо тиха, що явно не вселяло довіри. Морейці ночували в зарослому соняшниками та кукурудзою полі. Вітер був несильний, приємною прохолодною обволікаючи сплячих солдатів. Бартолом'ю залишив свої речі на позиціях, не взяв ні шолома, ні балаклави, лише натяг на покриті мозолями руки рукавички та схопив автомат. Черговий сидів на танку. Вінрайт заліз до нього.

— Не спиться?

— Передчуття якесь неприємне, тривожне, — відповів йому Бартолом'ю, досі відчуваючи печіння в грудях.

— Чув, що вчора вони на столицю кинули шість вакуумних бомб?

— Так, жахливо. Сил немає злитися, — Вінрайт із шумом, практично крізь стиснуті зуби, випустив з рота клубок гарячої пари і потер перенісся, — тішить, що за кожного громадянського ми вбиваємо сотню виродків, — слідом потер скроні; тиснули вони просто нестерпно. Він досі відчував незрозумілий собі тягар відповідальності за кожного загиблого мирного жителя, ніби це особисто він, Бартолом'ю, не зробив достатньо, щоб врятувати їх.