Краса квітне у попелі

Розділ 5

|

Безбожна країна під назвою Вестнорд булапрекрасно розвинена технологічно; Свого часу вона породила чимало талановитих — навіть воістину геніальних — людей, і не завжди була такою божевільною. Однак історія її свідчить про те, що любов до завоювання чужих земель тут передавалася з молоком матері, але все ж таки раніше подібного хаосу у Вестнорді не відбувалося. Вся справа в божевільному нинішньому правителі, який впав у абсолютне безроссудство, варто йому було дістатися до влади. Та й сам він не завжди був таким. Наближені до нього люди казали, що він душу продав, тому й збожеволів; ніби замість нього вирішував все демон, ніби й людського в ньому нічого не залишилося. Звісно, ті, хто далекий від подібних теорій, дотримувалися думки, що нещасному просто влада закрутила голову. Однак Грін Пітрейн дійсно мав свою особисту релігію, в яку пішов з головою, заодно перетворивши добру половину країни на справжнісіньких язичників. Тут, де технології дійшли практично до літаючих машин, панувало язичництво, що, здавалося б, зовсім несумісне з ідеологією цивілізованого світу, яку раніше підтримував Вестнорд. І тим не менш, серед витончених скляних високих будівель розташовувалися жертовники, а народ у середу та суботу приносив до них звірів та новонароджених дітей. Божевільний правитель також і своїх військових вважав жертвопринесення богу заради перемоги; він прокидався і молився йому, він засинав і знову молився йому, а опинившись за крок від програшу, почав підносити божеству власну кров. Різав собі долоні, стискав їх у кулаки та видавлював кров на вівтар, що стояв у кутку чудернацького дорогого кабінету, оформленого їз жахливим несмаком. Настільки аляпісто і численно було виставлено напоказ багатство, що очі розбігалися. Золоті віконні рами, золоте крісло, стіл із рідкісного, практично зниклого дерева. Із нього ж і був вирізаний ідол. А підлога зі стелею розписані божественною фрескою. На ній ангели, демони та сам диявол. Не зображений був лише Бог, Якому поклонявся Броукенфілд. Бог для нього існував лише один, і образ його був завжди поруч. Іноді Пітрейн навіть чув його голос: низький, вібруючий, наче прямісенько з потойбіччя хтось шорстко і басисто хрипів, — абсолютно лякаючий будь-яку розсудливу ​​людину, але тільки не Гріна Пітрейна, який поклонявся своєму ідолові настільки, що у своїй божевільній голові віддав йому душу ще до того, як зійшов на престол. Тоді він сказав: «якщо ти є, забери мою душу в обмін на владу. Я хочу приборкати це стадо», і через рік народ обрав його, нікому невідомого політика-початківця, який спробував удачу на виборах. Чи це не диво? Тоді й пролягла незворотна дорога прямо в пекло, в яке він занурив і себе, і свій народ, і Броукенфілд.