Кафе на краю світу (Джон Стрелекі)

2

Я ввімкнув телефон і розкрив мапу. На дисплеї висвітилося лиш одне: «Система недоступна».
Я прямував на південь, хоч мав би їхати на північ, і моє роздратування набирало сили. Пʼять миль без зʼїзду, десять, потім двадцять, а далі - двадцять пʼять.
- Коли я знайду виїзд, це вже не матиме значення, бо гадки не маю, як доїхати туди, куди мені треба, - промовив я вголос самому собі. Мій настрій погіршувався далі нема куди.
Урешті-решт, на двадцять восьмій милі знайшовся зʼїзд.
«Це просто неможливо, - подумав я, підї-хавши до зʼЇзду. - Я опинився чи не в єди-ному на всьому світі місці, де на перехресті магістралей немає ні бензоколонки, ні фаст-фуду, ні чогось іще».
Я поглянув ліворуч. Нічого. Праворуч -
так само порожньо.
- Що ж, - промовив я, - схоже, можу
їхати куди завгодно.
Я звернув праворуч, подумки зауваживши,
що тепер їду на захід, тож на наступному перехресті треба звернути ще раз праворуч.
Так я принаймні знову поїду на північ. До-рога мала дві смуги: одна віддаляла мене від того місця, звідки я приїхав, а друга вертала назад. Насправді я точно не знав, на якій саме маю бути. Дорожній рух був нежвавий.
Ознак цивілізації ще менше. Іноді трапля-лися поодинокі будинки, кілька родинних ферм, а далі - нічого, крім лісу та лук.
Годину по тому я остаточно загубився. Ме-
ні траплялись якісь маленькі перехрестя, що супроводжувалися знаками із застережен-ням, що ви в халепі. Коли за сорок миль ви не побачили жодної людини, а назва дороги, якою ви прямуєте, починається зі слова «старий», як-от «Стара траса 65», ситуація видається моторошною.
На наступному перехресті, що, взагалі-то, нічим не відрізнялося від інших, повз які я проїжджав, я звернув праворуч. До цього мене спонукав відчай. Так я їхатиму в потрібному напрямку за компасом, хоч і не здогадуюся, де я є. Із жахом дізнався, що назва цієї дороги також починається зі сло-
ва «старий».
Була майже восьма вечора, сонце сідало на обрії. День добігав кінця, а моє роздратування зростало.
- Треба було лишатися на автостраді, - розпікав себе я. - Засмутившись, що згаяв годину, тепер я згаяв дві й досі гадки не маю, куди мене, в біса, занесло.
Я вдарив по даху так, наче машина була
якось винна в цій ситуації чи це мало до-
помогти.
Ще десять, п'ятнадцять, двадцять миль -
і нічого. У мене залишалося менше за півбака бензину. Повертатися, як мені здавалося, вже не було сенсу. Із тією кількістю пального я вже не доїду туди, звідки почав, - якщо я, звісно, взагалі знайду те місце. А навіть якби я й дістався назад, на всьому маршруті не було жодної бензоколонки.
Я міг хіба що перти вперед і сподіватися знайти місце, де зможу підзаправитись і поїсти. Моє роздратування невпинно зростало, а кількість пального на лічильнику зменшувалася.
Я вирушив у поїздку, щоб угамувати роздратування. Його мені вистачало вдома через роботу, рахунки і, певною мірою, через життя взагалі. До чого воно мені ще й тут? Це мав бути мій шанс розслабитись і «перезарядити батарейки».
«Яка дивна фраза, - подумав я. - "Перезарядити батарейки". Вигоряння, переза-рядження, вигоряння, перезарядження...
чому це вважається рухом у позитивному
напрямку?»
А сонце вже сховалося за деревами, і все довкола огорнув присмерк. Останні промені денного світла мальовниче відбивалися від хмар рожевими та жовтогарячими відблисками, хоч я, зосереджений на дорозі й занурений у відчай від погіршення свого становища, цього майже не помічав. Навколо ні душі.
Я знову зиркнув на лічильник.
- Менше за чверть бака бензину, - сказав я вголос.
Востаннє я спав у машині, коли їхав із вишу.
То було багато років тому, і я аж ніяк не хотів це повторювати. Та, очевидно, доведеться.
«Треба поспати, - подумав я, - щоб ви-
стачило сил іти пішки по допомогу, коли в машині скінчиться бензин».