Кафе на краю світу (Джон Стрелекі)

5

Я провів поглядом Кейсі, яка пішла до парочки за столиком у протилежному кінці кафе. Вони заговорили між собою втрьох.
Обговорювали вони, певно, щось хороше, бо
всі троє всміхалися.
«Може, цей заклад не такий уже й поганий, - подумав я. - Може, мені треба взяти собі того ж, що й вони».
Я знову зосередився на меню.
«Я не маю вибору, - подумалося мені. - Бензин у мене майже скінчився, їжі, схоже, немає ніде в радіусі двохсот миль, а тут, хоча цей заклад видається трохи дивним, насправді ще не сталося нічого аж надто незвичайного».
Це трохи розвіяло мою тривогу. Коли Кейсі пішла на кухню й повернулася, проминувши мій столик із двома шматочками полунично-ревеневого пирога, моя тривога вивітрилася.
Я обожнюю полунично-ревеневий пиріг і вже кілька років його не куштував. Я вирішив:
якщо його тут готують, то це, можливо, знак,
що мені слід тут затриматися.
Асортимент у меню, як не брати до уваги дивних запитань, видавався добрим. Я зупинився на сніданковій тарілці, попри те, що час сніданку вже давно минув. Кейсі ще розмовляла з тією парочкою, тож, визначившись, я знов перегорнув меню на останню сторінку.
«Чому ви тут?»
Питати про таке відвідувача ресторану начебто дивно. Хіба ви не маєте знати, чому людина опинилася у вашому ресторані? Хіба люди, що їдять у ресторані, не мають знати, чому вони там? Сумніваюся, чи зрозумів не
запитання.
«Чому ви тут?»
Із задуми мене вивело повернення Кейсі.
- Ви готові? - запитала вона.
Я вже зібрався відповісти ствердно, але тут згадав застереження з першої сторінки меню про звернення до офіціантів перед за-
мовленням.
- Думаю, так, - сказав я, а тоді вказав на напис.
- Про що саме мені треба вас запитати?
- А, оте... - відповіла вона та знову всміх-
нулася. Її усмішка мені подобалася.
- За багато років ми помітили, що люди, провівши тут певний час, почуваються якось інакше, - пояснила вона. - Тож тепер ми намагаємося поступово занурювати їх в атмосферу «Чому ви тут?». Трохи розказуємо, чого їм очікувати, на випадок, якщо ще не готові до цього, хоча спершу думали, ніби можуть із цим упоратися.
Тут я остаточно спантеличився. Вона має на увазі їжу, саме кафе чи щось геть інше?
- Якщо бажаєте, - промовила вона, -
я можу передати ваше замовлення кухареві та запитати в нього, що може підійти найкраще.
- Звісно, - відповів я, відчуваючи, що заплутався ще більше. - Мабуть, так. Я буду сніданкову тарілку. Знаю, що вже не час для сніданку, та її ще можна замовити?
- Ви хочете її? - перепитала вона.
- Так.
- Тоді я впевнена, що це не буде проблемою. Як-не-як, тепер час ближчий до завтрашнього сніданку, ніж до сьогоднішнього обіду.
Я подивився на свій наручний годинник.
Пів на одинадцяту вечора.
- Цікавий погляд, - сказав я.
Кейсі всміхнулася:
- Часом дивитися на щось з інакшого ра-
курсу корисно.
Вона записала моє замовлення й розвернулася. Я провів її поглядом до кухні, а тоді помітив, що Кейсі залишила меню на столі.