Таємниця блакитного лісу (закрито)

Гірка Правда

Настав ранок, прокинувшись, дівчата накинулись з обіймами на Тараса.
- Тарасе, як я рада ! - Промовила Агнес.
Тарас подивився на дівчину. Він вважав Агнес, найкращою своєю подружкою. І навіть більше ніж  просто подружкою. Вона була для нього тою, хто завжди вислуховував його. Навіть тоді, коли він розказував сюжет, однієї і тієї ж книги декілька разів. Тому він не зміг стримати теплої усмішки.
- Кхм... - Всі поглянули на Деяна.
- Я... хотів сказати, там знову труп.
- Труп кого?
- Труп оленя.
- Що...? - Усмішка Тараса змінилась якимось не зрозумілим виразом обличчя, але це точно була не радість.
- Давайте просто підемо звідси, як найшвидше, будь ласка.  - Промовив Деян.
- Добре, але нам потрібно про дещо поговорити. Ну тобто я вам дещо скажу. Від цього моменту, ви нікуди самі не заходите і нічого самі не чіпаєте, і в особливості Тарас. А от до однієї людини... - Естер перевела погляд на Святослава. - Тільки я почую твої скиглення... Я тебе особисто придушу. Зрозумів ?
- Мг...
- Я запитую зрозумів ?
- Так.
- Ну от і добре, а тепер можемо вирушати.

Через декілька годин друзі вже були на тому місці де Тарас поранився. Святослав відчував голод. І дивним чином, перед ними з'явився кущ їз невідомими йому ягодами.
- Ооо їжа ! - Хлопець підбіг і хотів вже зірвати одну ягідку, як рука Естер вдарила його по зап'ястю.
- Куди ? Я тобі, що говорила ? Нічого не чіпати, а тим паче не їсти !
- Але ж, вони виглядають їстівними.
- Ти теж виглядаєш наче нормальний, а насправді дурень.
- Ей!
- Що ей ? Я незрозуміло висловилась ? Не можна їсти їх.
- Ну добре... - Потерши руку пробурмотів Святослав.
- Доречі, це вовчі ягоди, але в них відтінок дивний... - Промовив Деян.
( Невже це вона ? Вона все робить та заважає нам ? )

Друзі дойшли до галявини на якій росли, ті ж блакитні фіалки.  Ця галявина була оточена соснами зі всіх сторін, ні одного іншого дерева.
Деян занервував, він знав, що тут може статись тому наказав усім рухатись швидше. Тарас на хвильку зупинився, а потім продовжив йти наче нічого і не було. Але Деян це помітив.
- Щось сталось ? - Запитав хлопець.
- Та ні... ніби ні... Мені просто здалось, що хтось мене звав. Але ж тут, крім нас нікого немає.
Деян відчув власне серцебиття.
( Боже, який ти молодець, що не обернувся, та не пішов на звук... )
Хлопець знову поринув у свої думки.
( Яка ж ти, все-таки тварюка, чіпаєш тих хто важливий для мене, хочеш зробити щось зле, а для чого, щоб знову харчуватись моїм страхом, чи чиїмось із них ? Я тебе ненавиджу, і ніколи не зміню своєї думки... ) - Розмисли хлопця перебив голос Тараса.
- Деяне, а ти живеш у лісі сам ?
- В сенсі ?
- Н-ну батьки твої, теж тут живуть ?
- Батьки... У мене... У мене їх немає.
- О вибач я не знав... У мене доречі теж немає батьків. Це звичайно не привід для радощів, але ми чимось схожі.
- А чому їх немає ?
- Я й сам не знаю, я їх не пам'ятаю, вони залишили мене на бабусю з дідусем. - В голосі Тараса відчулось легке тремтіння і Деян це помітив.
- Якщо тобі важко, то можеш не розказувати, я все розумію.
- Та ні... Все добре, просто... просто я не розумію, я що був наскільки непотрібним що вони мене залишили ? Хоча я не здивований, у мене за мої роки не було ні друзів ні приятелів, лиш Агнес, і книги, які я читав... Такщо, напевно, у них були свої причини зоставити мене.
- Не сумуй, тепер у тебе достатньо друзів, крім Агнес ще є Естер, Ксенія, можливо Святослав, ну і... і я.
Тарас перевів свій погляд на Деяна. Він дивився на його майже помітну посмішку. Його очі теж показували радість. І від цього Тарас відчув, як його серце пришвидшило свій ритм, а очі він опустив додолу. Та не довго він зміг приховувати те, що його тіло тремтить. Деян пересиливши вагання взяв його за руку, та відчув яка вона була гаряча.
Тарас ще більше засоромився. Але голос Деяна привів його до тями:
- Ідемо, а томи трохи відстали від всіх. - Хлопець потягнув Тараса за собою.
- Ми вже скоро прийдемо ?! - Святослав подивився на Естер, і помітив її "радісне" обличчя.
- Добре-добре, мовчу.
- От і мовчи. А ви чого там так довго плентались позаду ?
- А так, нічого. - Спокійно відповів Деян.