Веселі дні🤞

Глава 21. Неочікуваний кінець.

Марінет: Ааа! Де я?
   Дівчина різко вискочила з ліжка і не зрозуміла, що сталося. Марінет мала дуже сильну віддижку і їй ніби здалося, що вона весь це час падала у величезну, чорну, бездонну прірву у сні.
   Через вікно у кімнату заглядало сонечко, свіже повітря потрапляло в її кімнату через відчинений балкон. Спокій все більше і більше наповнював налякану до сліз героїню.
Марінет: Що це було? Це все був лишень кошмар? Ай!
   У неї сильно почала боліла голова і все навколо почало крутитися.
Марінет: Я не можу збагнути. Це все був лишень якийсь дурнуватий сон?
   Коли Марі перестала боліти трохи голова, вона повернулася на свою стіну з фотографіями Адріана, але чомусь ніяких фотографій там вже не було.
Марінет: А де Адріанові фото? Можливо, я ще сплю?

   Протерши ще раз очі і навіть вдаривши себе по щоці, нічого не змінилося.
Думки Марінет: *Напевно ті фотографії прибрала моя мама. Та то пусте. Всеодно я вже планувала поставити нову виставку фото.*
Марінет: Тіккі, ти не знаєш, куда я могла покласти нові Адріанові фото?
   Але Тіккі не відповідала. На її питання лишень засвистів вітер з відчиненого вікна.
Марінет: Тіккі, ти мене чуєш? Де ти?
   Знову мовчанка... У Марі пришвидшилося серцебиття, і кров почала швидше проходити усіма каналами, а дихання ставало помалу неконтрольованим.
Марінет: Тіккі, не жартуй! Де ти?
   Нарешті піднявшись зі свого ліжка, Марі почала шукати свою квамі. Передивилася усі місця де любить відпочивати Тіккі, шафа, коробочка від сірників, з якої Тіккі зробила собі ліжечко, комод, але ніде її немає.
Марінет: Боже, куди вона поділася?
   Відсутність квамі почало її дуже бентежити. Але, як думала собі вона, напевно вона кудись полетіла і її не попередила.
   Довго не вагаючись Марінет спустилася на кухню де вже з самого ранку варила сніданок мама, а тато дивився на всю гучність новини Парижу. Голова боліла так страшенно, що на сходах у дівчини почало темніти в очах і...
Сабін Чен: Марінет, з тобою все в порядку. Тебе нічого не болить.
   Це був голос матері, такий ніжний, спокійний і такий... рідний. Його хочеться слухати постійно і вже ніколи не відкрити при цьому очі. Залишитися з ним на одинці, без дурних нав'язливих думок і проблем.
Том Дюпен: Марінет люба, скажи хоч слово. Донечко...
   І ось Марі нарешті важко привідкрила свої стомлені очі. Батьки з полегшенням видихнути і лишень ще стривожено дивилися на стомлену потерпілу.
Сабін Чен: Тебе щось болить? Зламала собі щось? Ану спробуй поворухнути рукою, а ногою.
Марінет: Нічого мене не болить, мамо!
   Синьо-волосса навіть підвищила голос на маму.
Сабін Чен: Не кричи на мене... Ми просто переживаємо за тебе, донечко. Ми ж не хочемо, щоб ти свій перший день в школі пролежала в ліжку з переломною ногою, так Томе?
   Дівчина з переляку підвелася з обіймів батьків, але вони не звернули на це уваги і далі продовжували розмову.
Том Дюпен: Так, звісно! Ми хочемо, щоб в перший день ти познайомилася з усіма своїми новими однокласниками і вчителями і знайшла собі багато нових, гарних друзів... А ще...
Марінет: Як перший день? Я вже приблизно пів року вчуся в школі, хіба ні?
   Батьки почали голосно і щиро сміятися, ніби Марінет сказала якийсь дуже смішний жарт.
Батьки: Ну ти нас і розсмішила;)
Марінет: Але я зараз серйозно! Який сьогодні день!
   Вона побігла до холодильника, на якому був примагнічений магнітом календар, але найти і щось зрозуміти в ньому вона не могла, бо руки дуже тряслися, а очі з кожною секундою наповнювалися сльозами, що щось там розібрати було неможливо.
Батьки: Це тобі напевно все наснилося, що ти вже вчишся в школі.
Сабін Чен: Ти напевно ще спиш, сідай за стіл, на тебе вже сніданок чекає.    Може тебе сніданок якось вже розбудить.
   Марінет спробувала себе заспокоїти тим, що можливо це все якось зв'язано з тим, що вона декілька секунд назад все ж таки знепритомніла, і можливо зараз лиш бачить якісь галюцинації. Тато побачивши, що з дочкою вже все в порядку сів собі далі за перегляд телевізора, а Марі покірно сіла за стіл та перебирала ложкою в сухих пластівцях з молоком. Але їсти вже взагалі не хотілося.
Сабін Чен: Марінет, я собі подумала, ти стільки днів вже мене просила купити тобі сережки... Так ось, сьогодні ти маєш від мене подаруночок, до першого дня школи. Але вони не прості, а з самого срібла) Дивись...
Марінет: Що?! Сережки?!
   Дівчина протягнула свою руку до своїх вух, але своїх чорних сережок там не відчула і закричала.
Марінет: Ааааа! Де мої сережки!
   Не втримавшись дівчина вибігла з дому і побігла без рюкзака, прямо в піжамі на вулицю. Батьки були в шоці, що сталося з їхньою Марінет. *Вона сьогодні ніби сама не своя* - думали собі вони.
   Цілу дорогу блакитно ока тонула в своїх безкінечних сльозах, через що в очах мала туман і взагалі нічого не бачила перед собою. І не могли ми чекати нічого іншого, як падіння Марінет. Вона спіткнулася об тротуар і впала перед однією з вивісок з рекламою. Очі не могла відкрити з страшенно болю, тому що впала не дуже вдало. На коліні утворилася рана з якої невгамовно текла кров. Але нарешті вона підняла голову на вивіску.
Марінет: Адріан?
   Подивилася там і побачила, де завжди був зображений Адріан Агрест, зараз стоїть і посміхається якийсь незнайомий француз з флаконом парфумів в руках.
Марінет: Ти де?
   Знайшовши ще сили Марінет підвелася на ноги і пошкандибала далі, в пошуках дальших вивісок з Адріаном. Вона знала на пам'ять де вони знаходяться, тому це не склало для неї якоїсь важкості їх знайти. Але спочатку одна, друга, третя так помалу добігало і до п'ятнадцятої, але на жодній вона не знайшла свого кохання.
Марінет: Адріан... Адріан... Де ти?...
   За декілька хвилин Марінет опинилася перед школою. Як вона там дійшла ніхто не знає, але ми знаємо для чого.
Марінет: Я мусю в когось запитатися, що сталося з Адріаном. Чому його немає на жодній з вивісок.
   Вона вбігла до школи. Там як завжди був шум і галас. Вперше за все життя Марінет прийшла вчасно, коли ще біла перед урокова перерва.
   І ось на спортивному майданчику вона побачила знайоме обличчя. Це була Аля. Вона стояла осторонь від усіх і знімала все навколо, як завжди для свого блогу. Дівчина не втрачала нагоди підійти до неї і запитатися її про Адріана. Та має, на її думку, знати, що з ним.
Марінет: Привіт.
Аля: Привіт. Ми знайомі?
Марінет: Що, ти мене не знаєш?
Аля: Ні, а мала б?
   Аля посміхнулася до Марінет.
Марінет: Це неможливо. Що взагалі тут коїться? А це не важливо. Я хотіла тебе запитатися. Якщо ти не знаєш хто я така, то можливо ти знаєш, хто такий Адріан Агрест?
Аля: Адріан Агрест?
Марінет: Так! Це модель і він син найвідомішого дизайнера в Франції, Габрієля Агреста. Ти не знаєш куди взагалі пропали його вивіски з усього Парижу?
   Аля дивилася трошки на Марінет, як на якусь божевільну. Але в ту хвилину вона реально виглядала трохи на божевільну в піжамі з підраними штанами з кров'ю з рани, ніби серйозно, тільки що втікала з психлікарні і ховається від лікарів, тому прийшла до школи злитися серед однолітків. (Автор: Така ж фантазія в Алі;) )
Аля: Вибач, подруго, але взагалі гадки не маю про кого ти говориш. Якщо ти кажеш, що це найвідоміший дизайнер , то я б його знала сто відсотків, а так незнаю такого. Ану ще раз скажи його ім'я. І сина і того того дизайнера.
Марінет: Адріан Агрест і Габріель Агрест.
Аля: Хм.... Ні незнаю таких.
Марінет: Ти зараз серйозно?! Дай сюда телефон.
   Вона без труднощів ввела пароль Алі, чому та була дуже шокована, і пішла ритися в інтернет. Але нікого не знайшла з таким іменем.
Марінет: Ні...
   Марінет впала на коліна. Сльози лилися немов річки. Істеричний крик виривався з грудей бідолахи.
Марінет: Тіккі, ти мене ще тоді попереджала, що не до добра приведе наше знання таємниць один одного, а я тебе не послухалася! Пробач, пробач, пробач!!!

Сумний кінець...

Дякую вам всім хто дочитав до цього моменту😚

Якщо вам сподобалася ця історія тисніть на лайк❤️ і залиште свій коментар💬

Напишіть будь ласка свою думку і враження під час читання цієї історії. Буду вам дуже вдячна☺️