В Обіймах Долі

Розділ 13

                        Дана

     З моменту мого приїзду в цей будинок минуло три тижні. Влад з ранку до вечора зникав в офісі, допомагаючи Леону відстежувати кожен крок Метревеллі,і  тримаючи мене в курсі всіх подій. Але поки що, крім перевезення зброї та наркотиків, ми нічого не виявили. А для завдання руйнівного удару по репутації Метревеллі цього буде замало.
      Агенти Влада шукають групування, яке займається торгівлею людьми, і від якого у Данте йде основний дохід, переважно торгують молодими дівчатами.  Останній раз бідних дівчат переправляли разом з іншим вантажем до Китаю півроку тому, після чого їх розвозили по клубами та борделями, змушуючи займатися проституцією. Мафія, як виявляється, вже давно відмовилася від подібного бізнесу, і навіть ввели у своїх кланах закон про заборону торгівлі людьми. Борделями вони володіють, але, як мені повідомив Влад, усі дівчата працюють у них добровільно, бажаючи просто добре заробити. Але Метревеллі не підкоряється жодним законам, тому створив своє групування, яке виловлює дівчат, і переправляє їх у різні точки світу, тим самим продаючи їх іншим таким же бандитам як і він сам. Влада не хоче що-небудь приймати проти Данте Метревеллі, бо боїться за своє життя. Тож цим теж займається Влад.
      Люди Влада працюють дуже тихо і акуратно, але для знаходження будь-яких слідів потрібно більше часу. Мені стає моторошно від однієї думки, що я могла опинитися в лапах цього звіра. Чим думали мої батьки, беручи гроші у такої страшної людини? Він хотів, щоб я вийшла за нього заміж, але в результаті я б стала його рабинею, іграшкою, якою він би бавився щодня. Від однієї такої думки моє тіло одразу починає трусити. Потрібно перестати думати про погане і сподіватися на хороше. Незабаром Влад розбереться з Метревеллі, і я буду вільна.
      Стоячи біля вікна і милуючись яскравим сонцем, я перекладаю свій погляд в інший кут кімнати, там стоїть мій мольберт. А на ньому картина, яку я нарешті домалювала. Все точно так, як я бачила уві сні: зоряна ніч, яскравий місяць, темна галявина усіяна вогниками світлячків, і дівчина в білій сукні з червоною трояндою в руках, а за спиною дівчини– силует чоловіка, який міцно обіймає її тендітне тіло. Саме цю картинку я намагалася передати фарбами якомога яскравіше та реалістичніше, як і уві сні, і схоже у мене це вийшло.
      В один прекрасний день, коли я малювала, Влад приїхав з офісу набагато раніше, ніж звичайно. Зайшовши в бібліотеку він побачив мене, але близько до картини я його не підпускала, тому що та була ще не закінчена, і я не хотіла, щоб він раніше бачив результат. Тоді він узяв книгу, і сів на дивані, тим самим вдаючи що читає. Але я бачила, що він просто спостерігає за тим, як я працюю. І щоразу, коли наші погляди зустрічалися, чоловік задорно посміхався, а я у відповідь теж не стримувала посмішки.
      Тоді я працювала над образом чоловіка. Уві сні я не побачила його обличчя, тому намалювала його зі спини, з темним волоссям, міцними руками, і в такій же білій сорочці, як і сукня у дівчини. Його обличчя потопало у її волоссі кольору шоколаду, а руки міцно стискали талію.
     Я пам'ятаю як уві сні мене обіймали ці руки, і на мить я уявила, що ці руки належать Владу, тому малюючи силует чоловіка на полотні, я уявляла саме його.
      Після того вечора, коли я сказала Владу, що вважаю його добрим другом, ми почали тримати дистанцію. Наші відносини не виходили за межі дозволеного. В офісі він став знаходитись довше ніж зазвичай, але до вечера завжди повертався додому.
      Одного разу ми з Дженгером пили чай на терасі, і він мені розповів, що зазвичай Влад весь свій час проводить на роботі, і в будинку з'являється дуже рідко.
"Але з вашою появою, Дано, у господаря тепер є причина повертатися в особняк. Завдяки вам він тепер ночує удома, а не в офісі. І ми безмежно раді бачити пана Влада щодня, а не раз на тиждень." — сказав тоді Дженгер, на що я дуже здивувалася, і мені стало цікаво чому він не буває вдома поза роботою.
"—Бо після смерті батьків, цей величезний будинок став для нього порожнім і неживим.
Він не хотів повертатися туди, де його ніхто не чекає, крім нас з Валентином. Йому було самотньо, а ці стіни просто душили його. Тому він практично завжди ночував в офісі ... поки не з'явилися ви. Завдяки вам господар повертається сюди, бо знає, хто на нього тут чекає."— відповів мені тоді чоловік.
      Від його слів на серці стало дуже тепло, адже якби не я, то Влад так і продовжував би жити в офісі. Можливо, завдяки моїй присутності він не почувається настільки самотньо. Після цих думок я почала почуватися паршиво, адже намагалася побудувати кордон між нами, і можливо цим його й образила. Він хотів бути ближчим до мене, проводити більше часу разом, а я його відштовхнула своєю різкою фразою про дружбу, хоча він просто не хотів бути сам. Потрібно якось виправляти становище, бо мені й самій хотілося б частіше бачити його в будинку, а не тільки за вечерею.
      Я дивилася на картину і згадала слова ворожки, яка тоді якимось чином дізналася про мій сон.
"...сон, який ти бачила цієї ночі був віщим: червона троянда і сильний чоловік за спиною гарний знак. Ти не бачила його обличчя, тому що ти його не знаєш, але він тебе знає ... "— можливо вона тоді мала на увазі Влада.  Але як тоді розуміти слова про те, що той чоловік мене знає, якщо ми з Владом познайомилися того ж дня.
І сам Влад підтвердив, що ми раніше не зустрічалися, точніше
"—Повір, пташечко, якби ти мене десь побачила раніше, то точно не забула.
       —Звучить самовпевнено, тобто ми раніше ніде не зустрічалися?
       — Ти вже ітак багато знаєш, сонце, тепер моя черга ставити запитання." — я згадала момент нашої розмови в бібліотеці, і тільки зараз зрозуміла, що конкретної відповіді так і не отримала. Можливо, Влад знав про мене раніше, але звідки? Якось все надто дивно.  Він казав, що я отримаю відповіді на всі свої запитання, але згодом. То коли ж настане цей час?
       Раптом мої думки перервав телефонний дзвінок, то була Діана. Я писала їй про вимушений від'їзд, але в подробиці не вдавалася, щоб не наражати її життя на небезпеку.  Після чого вона мені дзвонила і писала напевно більше мільйона разів, а я так і не відповіла.
       Відеодзвінок? Що ж, ігнорувати її довго все одно не вийшло б, доведеться відповісти. Я взяла телефон у руки і, підійшовши ближче до вікна, відповіла на дзвінок.
      —Невже її величність зробили ласку відповісти на дзвінок старої подруги? Схоже сьогодні випаде сніг, не дивлячись на те, що на вулиці +30°.— побачивши моє обличчя почала вигукувати подруга, на що я злегка посміхнулася, як я за нею скучила.
      —І тобі доброго ранку, Діано. На годиннику дев'ята ранку, а ти вже не спиш, щось це на тебе не схоже,— відповідаю я подрузі, на що та вигинає брову.
      —Звичайно, не схоже, як тут спати, коли твоя подруга поїхала незрозуміло куди, при цьому нічого не пояснивши і навіть не попрощаючись. Як можна спокійно спати, коли твоя найкраща подруга дитинства перебуває чорт знає де, і я навіть не можу обійняти її і нормально привітати зі святом.
      Я завмерла. Подивившись на дату в телефоні я прикрила очі і важко зітхнула, господи невже сьогодні...
      —Ооо, тепер все зрозуміло,— дивлячись з екрану каже Діана,— Щож, Дана Кравець, значить я вам нагадаю: 21 рік тому, цього дня, рівно о дев'ятій ранку народилася моя найкраща подруга. І чомусь з року в рік вона постійно забуває про цей день, і хто як не я, твоя найкраща подруга, щороку нагадую тобі про це, крім звичайно твоїх родичів. До речі, вони ще не дзвонили сьогодні? — спитала Діана, і я заперечливо похитала головою.
     —Щож, чудово. Завжди люблю вітати тебе першою.  Так що, з Днем Народження, моя дорога подружко, нехай сьогодні всі зірки, які ти так любиш, сяють тільки для тебе.  Коли приїдеш обов'язково подарую тобі пігулки від склерозу, щоб наступного разу точно не забула про свій день народження. — Діана говорила і говорила, а я просто стояла в ступорі дивлячись на її зображення в екрані.
День народження. Сьогодні. У мене.
    Мені виповнилося 21, і я зовсім забула про це. Але в принципі це нічого не змінює, адже я не святкую свій день народження. Для мене це свято. У дитинстві я любила цей день: усі тебе вітають, дарують подарунки, ти задуваєш свічки на торті. Але після смерті брата батьки перестали його відзначати, а я й не наполягала. Бабуся з дідусем завжди мене вітали, і наполягали на тому, щоб хоч якось відзначити цей день, але батькам було все одно. Після цього я звикла вважати свій день народження звичайним днем і не більше.
      —Дякую тобі, люба,— нарешті відповідаю я подрузі,— Але ж ти знаєш моє ставлення до цього дня, тому я про нього і не згадую.
      —Та знаю я, — зітхаючи відповідає Діана,— Але я все одно тебе не розумію. В той рік у тебе був ювілей і замість того, щоб десь добре його відсвяткувати, ти цілий день проторчала на роботі, а потім просто пішла додому.  Ти відмовила мене приїхати до тебе, тому що працюєш до пізна, і я тисячу разів пошкодувала про те, що послухала тоді тебе. Якби я була поруч, ми б відзначили як слід.
      —Я не люблю його святкувати , ти ж знаєш.
      —Тому що ти його і ніколи не відзначала як слід, дякуючи твоїм батькам за це. Але тепер ти сама по собі, ні від кого не залежиш, і ти маєш влаштувати собі свято.— сказала Діана мало не кричачи в екран, і я зрозуміла, що сперечатися з нею марно.
      —Я тебе почула.  Постараюсь щось придумати, можливо навіть якось повеселюся.— хоча насправді нічого я не збиралася вигадувати, тільки хотіла, щоб Діана відстала з цією темою.
      —Ну ну, придумай, але тільки не сиди у чотирьох стінах, інакше я після приїзду точно тебе вб'ю. А до речі покажи мені краще ці свої стіни, мені ж цікаво, де ти знаходишся.
       Я повернула камеру і почала показувати їй кімнату. Та зітхала на кожному кутку, який бачила, і переконувала розповісти, хто ж мені надав такі королівські апартаменти, і де я перебуваю. Але, як могла, я переконувала її, що не можу всього розповісти. Але як повернуся, то обов'язково розповім у найдрібніших подробицях.
     —Що ж, якщо ти навіть мені не можеш нічого розповісти, значить справа справді серйозна. Але скажи мені одне, це пов'язано з тим красенем, з яким ти танцювала на святі? — запитала Діана, а я подивилася на неї зляканими очима.
      —Діано, послухай мене,— серйозним тоном почала говорити я,— Якщо хтось про мене буде питати, то ти нічого не знаєш, ні про Влада, ні про те, що я з ним танцювала. На святі я весь час була з тобою, все зрозуміла?
      Подруга глянула на мене переляканим поглядом.
     —Дано, у що ти вляпалася?— запитала та, пильно дивлячись мені в очі через екран.
      —Зараз це не важливо, я тобі все розповім, як і обіцяла. Просто виконай моє прохання, будь ласка. Хто б не спитав, нікому нічого не кажи, все зрозуміло?
      —Я зрозуміла, ніякого красеня з Румунії не було, і квітами тебе ніхто не обдаровував, і ні з ким ти не танцювала, я мовчатиму як риба,— відповіла Діана, і погляд її став сумним,— Але я за тебе дуже переживаю, подружко. Щоб там у тебе не відбувалося, пообіцяй бути обережним.
      —Обіцяю,— відповіла я їй, після чого вона почала розповідати всі новини, які я пропустила за весь час.
      Ми поговорили ще десять хвилин, після чого зателефонувала бабуся. Вони з дідусем теж привітали мене і побажали скоріше повернутися додому. Батьки теж мені дзвонили, але я не відповіла. Я не пробачила їхнього вчинку, і чи впевнена що зможу пробачити в майбутньому. Але й розмовляти з ними поки що я не готова, не сьогодні точно.
      Дивлячись на яскраве сонце за вікном, я вирішила одягнути шифоновий костюм жовтого кольору: топ із довгими рукавами та опущеними плечима, і спідницю нижче коліна з вирізом на ніжці. Волосся залишила локонами спадати на спині, а на ноги одягла чорні босоніжки на підборах.
      Перед виходом з кімнати я молилася, щоб ніхто не дізнався про мій день народження. Так буде краще для мене, менше клопоту та непотрібних привітань. Але тут же я згадала про те, що Влад має всю інформацію про мене, і дату мого народження він повинен знати. Але швидше за все він уже поїхав в офіс, та й навіщо йому запам'ятовувати цю дату. У Влада і без мене роботи вистачає, і Дженгер з Валентином теж навряд чи знають про це. Тож впринципі переживати не варто.
      Я вийшла з кімнати і пішла вздовж коридору.  Спускаючись сходами в хол я не чула жодних звуків, крім своїх підборів. На кухні теж було тихо, і Дженгера я ніде не бачила.
     Я попрямувала у бік вітальні, стукіт підборів відлунням відгукувався по всьому будинку. Переступивши поріг вітальні мій погляд відразу ж упав на стіл, і я обомліла... на столі стояв великий... ні... гігантський букет червоних троянд, а поряд з ним у повітрі вісіли кілька прозорих куль з кофеті всередині, і дві золоті цифри, 21.
      Я була вражена тим, що побачила. Підійшовши ближче до столу, я торкнулася пелюсток троянд у букеті, і сльоза покотилася по моїй щоці. Ніхто ніколи не дарував мені таких квітів на честь дня народження, я не знала як це.  Нахиляючись над букетом я вдихнула п'янкий запах троянд, як же вони приємно пахли. Раптом я відчула як чиїсь сильні руки ніжно торкнулися моєї талії, я злегка випрямилась.
    —З Днем Народження, amanta mea,— прошепотів на вухо оксамитовий голос, це був Влад.
     Я повернулася до чоловіка, і зазирнула в його глибокі, як океан, очі, що дивилися на мене з таким теплом. Я обняла Влада за шию і міцно пригорнулася до нього всім тілом, по щоці побігла друга сльоза. Влад однією рукою обіймав мене за талію, а другою гладив волосся.
    —Нехай усі твої мрії здійснюються, і завжди посміхайся. Адже твоя посмішка– це найпрекрасніше, що я бачив у своєму житті.— ніжно прошепотів чоловік на вухо. Я трохи відсторонилася від нього, і подивилася в його очі.
     —Дуже дякую, Владе. Я навіть не очікувала...— запинаючись почала дякувати я, на що чоловік ніжним дотиком витер сльози з мого обличчя.
      —Сьогодні твій день, Дано. І ти гідна найкращих привітань.— я опускаю свій погляд і відвертаюся до столу, знову торкаючись пелюсток у букеті.
      —Я ніколи не отримувала таких букетів та кульок на день народження.  Для мене це зовсім не звично.— кажу Владу, і відчуваю, як той стоячи ззаду торкнувся моїх плечей.
      —Ти не святкуєш дні народження? - запитує Влад, ніжно погладжуючи мої плечі, я важко зітхнула.
      —Після смерті брата я забула, що це свято взагалі існує у моєму житті.
      Влад повернув мене обличчям до себе, і взяв мої руки до своїх, міцно стискаючи їх.
      —Отже я маю намір виправити це.— я глянула на чоловіка запитальним поглядом.
      —Дякую тобі за цей приголомшливий букет і кульки,  мені було дуже приємно, і цього більш ніж достатньо.
      —Ні, amanta mea, не достатньо,— впевнено відповідає Влад,— У мене для тебе є невеликий подарунок, тож ходімо.
       Влад, тримаючи мене за руку, вивів із вітальні, і ми пішли до виходу на вулицю. Я смикнула його за руку, тим самим змушуючи зупинитися.
      —Владе, непотрібно мені жодних подарунків, це буде зайвим,— намагаюся переконати чоловіка, але той не збирається задаватися.
      —Чому ви така вперта, міс Кравець? Я готував сюрприз для тебе, так старався, а ти навіть не хочеш подивитись на нього. Мене це навіть ображає.— трохи сумним голосом каже Влад, на що я трохи посміхаюся.
       Влад підходить ближче, і ніжно торкаючись мого підборіддя змушує глянути на нього. Наші погляди зустрілися.
      —Давай сьогодні ти забудеш про все погане, і думатимеш тільки про хороше. Сьогодні твій день, amanta mea, і я хочу, щоб ти посміхалася. — Влад пильно дивився в мої очі, а я глчнула на нього прижмурячи погляд.
      —Що ти вже вигадав? — спитала я чоловіка, а той знову взяв мене за руку.
      —Якщо скажу, то це вже не буде сюрпризом, ходімо.— і ми вийшли надвір, де стояло припарковане авто Влада.
      — Куди ми поїдемо? — здивовано спитала я, поки чоловік відчиняв мені передні дверцята автомобіля.
      —Коли приїдемо, тоді й побачиш, а поки що...— Влад дістав з карнаму темну стрічку, і посміхнувся,— Я зав'яжу тобі очі.
      —А це обов'язково?— спитала я зкоса дивлячись на стрічку, якось не хотілося мені всю дорогу їхати наосліп.
      —Обов'язково, не хочу, щоб ти все зрозуміла раніше часу.
       Я глибоко зітхнула, і повернулася спиною до Влада, той зав'язав стрічку на моїх очах, і я опинилася в непроглядній темряві. Влад узяв мене за руку, і трохи обхопив мою талію.
       —Зараз я акуратно посаджу тебе в машину, не бійся,— каже чоловік, садячи мене на сидіння. Після чого я почула клацання, він пристебнув мене ременем безпеки, після чого сів за кермо і завів мотор. Ми покинули двір особняка.
       Я чула, як за нами зачинилися ворота, і ми виїхали на дорогу. Сидіти із заплющеними очима було зовсім не зручно, пов'язка так сильно заплющувала мої очі, що не один промінчик світла не міг проникнути в поле зору. Але я вирішила не скаржитися на такі дрібниці, адже попереду на мене чекає сюрприз. Для мене ніхто і ніколи не влаштовував сюрпризи на день народження, тож для мене це теж було в новинку. Цікавість розпирала мене, і мені хотілося якнайшвидше побачити, що ж такого Влад для мене приготував.
      —Довго нам їхати?— вирішила поцікавитись я.
      —Не довго, приблизно хвилин десять.— відповідає чоловік, але цікавість мене не залишала.
      —Може даси мені хоч якусь підказку, що це за сюрприз?— я почула як Влад посміхнувся.
      —Якщо я дам тобі хоч найменшу підказку, то є великий шанс, що ти відразу здогадаєшся. Але скажу одне– це те, чого ти дуже сильно хотіла.
      Я замислилась над його словами. Чого я могла дуже сильно хотіти, і при цьому, щоб Влад знав? На думці виникла лише одна думка.
      —Невже ти везеш мене в аеропорт і відправиш додому?— припустила я, після чого відповідь отримала не відразу, а за кілька хвилин.
      —Ні, amanta mea, не вгадала, але цьому сюрпризу я сподіваюся ти будеш рада не менше,— якось прохолодно відповів Влад, після чого я відчула, як він узяв мою руку, і ніжно поцілував. Усю дорогу, що залишалася, Влад не випускав її зі своєї міцної долоні.