В Обіймах Долі

Епілог

                  Пʼять років потому

     Зима.  Час, коли чаклунство проникає в серця кожної людини, і залишає там частинку чогось світлого і святкового.  Незабаром Новий Рік, і всі люди були в передчутті цього свята.  Все місто сяяло яскравими вогнями, на вітринах магазинів стояли вбрані ялинки, а з неба повсюди падав пухнастий сніг, і покривав білизною все навколо.
      Колись я мріяла мати свій будинок, сидіти перед каміном із чашкою гарячого шоколаду, і дивитися як за вікном падає сніг.  Але тепер це зовсім не мрія, а моя реальність.  Кожен зимовий вечір я проводжу біля теплого каміна, в обіймах коханого чоловіка і слухаю, як він читає мені книгу.  Ці миті були для нас найпрекраснішими.
      Коли ми зайшли в особняк тріск дров у каміні долинав з вітальні і я трохи посміхнулася.  Маленька ручка торкнулася моєї долоні і я опустила свій погляд і подивилася на блакитні лялькові очі, які дивилися на мене з теплом і любов'ю.
      — Мамо, а тато вже приїхав додому? — запитала моя трирічна донька, стоячи поруч.  Я почала її роздягати.
      — Так, мила, він працює в вітальні.— щічки Астрід були червоні після холодної вулиці, а руки крижаними, я трохи посміхнулася.— Підійди тихенько до тата, і приклади свої холодні долоньки до його шиї, хай він злякається.
      Вона хитро посміхнулася і на ціпочках попрямувала у бік вітальні.  Я зняла своє пальто і пішла слідом за нею.  Влад сидів на дивані, і перебирав якісь документи, а навпроти горів камін.  Астрід тихо підкралася здалеку і схопила Влада за шию своїми ручками.
      — Тату! — закричала вона, і Влад одразу схопив її і перемістив собі на коліно.
      — Принцесо, які ж у тебе холодні ручки, треба їх швидко зігріти.— Влад узяв маленькі долоні дочки в свої руки і почав їх гріти, я підійшла до них ближче.
      — Не тільки у принцеси холодні ручки,— сказала я і Влад перевів свій теплий погляд на мене.
      — Моя королева теж замерзла? — він потягнув мене до себе і посадив на друге коліно, я подарувала йому легкий поцілунок.
      — Шкода тебе з нами не було, ми дуже добре погуляли.
      — І де ж були мої дівчатка? — спитав чоловік, дивлячись то на мене, то на дочку.
     Астрід застрибала на його коліні і почала розповідати про нашу прогулянку.
      — Ми з мамою ходили по магазинах, дивилися прикраси для дому.  Тату, скоро ж новий рік, коли ми ялинку прикрашати будемо?
      — Незабаром,— відповів Влад, і поцілував дочку в щічку.— Ялинку привезуть уже завтра, ми її встановимо і разом будемо наряджати.
     — А вона буде такою ж гарною, як і минулого року?
     — Вона буде ще кращою, — сказала я і Астрід заплескала в долоні від радості.
     — А Дід Мороз теж до нас прийде? — спитала вона, а Влад трохи посміхнувся.
     — Якщо ти добре поводилася цього року, то обов'язково прийде.
     — Ну, я ж була слухняною, правда мамо?— вона подивилася на мене своїми ляльковими очима, а я погладила її по каштановому волосику.
     — Найслухнянішою, Дід Мороз принесе тобі найкращий подарунок.
      Астрід зіскочила з батька, і почала скакати від радості.
     — Ура, Дід Мороз все-таки прийде.  А Валентин казав, що він не принесе мені подарунка, бо я не хочу їсти його кашу.
      Я засміялася сидячи на коліні Влада, а він здивовано глянув на дочку.
      — Скажеш Валентину, що це йому Дід Мороз не принесе подарунок, якщо він не може приготувати смачну кашу моїй принцесі.
      — Кашу Валентин готує смачну, просто хтось воліє їсти одні цукерки,— почала виправдовувати я нашого кухаря.
      — Ось воно що.— Влад суворо подивився на дочку, і вона зіщулилася під його поглядом.
      — Я їстиму кашу, чесно-чесно, тільки нехай Дід Мороз прийде, будь ласка.
      — Не хвилюйся, люба.  Без подарунка ти не залишишся.
      Астрід подивилася на мене, потім на Влада, і той схвально кивнув дочці, на що вона зраділа і почала стрибати біля нас.  До вітальні зайшов Дженгер.
      — Нарешті наша принцеса повернулася з прогулянки,— промовив чоловік, звертаючись до Астрід, вона одразу підбігла до нього.
      — Дядечко Дженгере, а ми завтра ялинку прикрашатимемо,— промовила дочка своїм дзвінким голоском, на що Дженгер усміхнувся.
      — Знаю, треба буде дістати всі новорічні прикраси, щоб як слід нарядити нашу красуню. — сказав чоловік, а потім продовжив.— Валентин збирається пекти імбирне печиво, підеш йому допомагати?
      Очі Астрід відразу засяяли, і вона знову почала стрибати плескаючи в долоні, від чого ми з Владом засміялися.
      — Звичайно, я допомагатиму.  А печиво буде у формі ялинок та сніжинок, як і минулого року?
      — Звичайно, і сніговички теж будуть,— сказав Дженгер і простяг їй свою руку.
      Астрід відразу підхопила її і вони вдвох пішли на кухню, ми з Владом залишилися на самоті.
      — Я так скучив. — ніжно промовив Влад занурюючись у моє волосся, а я міцніше пригорнулася до його тіла.
      — Ти дуже рано поїхав.  Я прокинулася, а тебе вже не було.
      — З'явилися деякі термінові справи, довелося поїхати раніше. — Влад відсторонився і подивився мені в очі. — Сподіваюся, ранковий букет компенсував мою ранню відсутність, і ти не дуже сердишся?
      — Не серджуся, букет як завжди прекрасний.
      Щоразу, коли Влад спонтанно їде кудись у справах, він дарує мені величезний букет троянд, щоб я не злилася на нього.  Хоча я ніколи на нього не злюся за подібне, бо розумію, яка у нього робота.  Керувати великим мафіозним кланом не так просто, як здається, потрібно приділяти достатньо часу для подібного, тому я ніколи його не дорікала, а навпаки підтримувала у всьому.  Влад був не тільки головою румунської мафії, але й моїм чоловіком, і найбільше потребував моєї підтримки та розуміння.
      — У вас там якісь проблеми? — запитала я чоловіка, на що той заперечливо похитав головою.
      — Немає нічого такого, чого не можна вирішити.  Не бери в голову.
      Відповідь Влада була завуальованою, мабуть, він не хотів про це розмовляти.  У мафіозному світі щодня трапляються якісь неприємності, і проблеми, які потрібно вирішувати у певному порядку.  Але зазвичай Влад холодний і серйозний, коли я питаю про подібне, а зараз якийсь сумний і задумливий.  Я бачила, що його щось пригнічувало.
      Я сіла якомога зручніше на коліна чоловіка і обняла його за шию.  Влад поклав долоні на мої стегна, і ніжно поглянув на мене.  Мені було цікаво, про що він думає, і я вирішила дізнатися у нього причину його задумливого погляду.
      — Розповідай, що в тебе трапилося?
      Влад тяжко видихнув і глянув на стопки документів, що лежали на столі.  Потім він глянув на мене і тихо промовив.
      — Я збираюся відмовитися від свого місця ватажка.
      Я завмерла.  На мить мені здалося, що я не те почула.  Відмовитися від свого місця?  Хіба таке можливо?
      — Ти хочеш залишити клан?  Відмовитися від усього?  Ти зараз жартуєш?
      — Ні, amanta mea, я абсолютно серйозний.
      — Але навіщо?  Ти стільки років був на чолі клану, а зараз хочеш кинути все?  Твій дідусь довірив тобі свою імперію, що з нею стане після твого відходу?
      — Я хочу передати своє місце Леону, думаю він чудово впоратися з цією посадою.— Влад був серйозно налаштований, схоже він уже давно про це думав, але я не розуміла чому він прийняв таке рішення.
      — Але чому? — питаю я. — Чому ти раптом вирішив відмовитися від усього?  Що підштовхнуло тебе до такого рішення?
      Влад відкинувся на спинку дивана і дивився на вогонь у каміні.  В його очах відображалося полум'я, а обличчя нічого не виражало.  Я продовжувала обіймати чоловіка і мовчки чекала на відповідь.
     — Я довго був на чолі клану, зміцнював імперію, робив усе те, що робив мій дід.  Він сподівався на мене, і я не міг його підвести.  Понад десять років я граю в ігри зі смертю, але тепер усе змінилося.  Тепер у мене є сім'я, про яку треба дбати та оберігати.  Я не хочу, щоб наші діти були втягнуті у цей жорстокий мафіозний світ.  Я не хочу, щоб моя дочка знала про темний бік мого життя.  Я не хочу, щоб в один день з тобою або Астрід що-небудь сталося, я хочу вас уберегти від небеспеки.  Тому я виходжу з гри, у мене тепер зовсім інші турботи та інтереси.
      — Але хіба можна так просто піти?
      — Немає нічого неможливого, amanta mea.
      Я навіть не уявляла, що може бути такий результат.  Влад кидає свій клан, зрікається мафії заради сім'ї, заради нас.  Я знала, що він піде на все заради нашої родини, але я й подумати не могла, що він може зайти настільки далеко.  Я була здивована.
      — Але чим ти тепер займатимешся?  Клан займав більшу частину свого життя, що ти тепер робитимеш?
      Влад усміхнувся і ніжно погладив мене по спині, від чого я помітно розслабилася.
      — Я маю ще легальний бізнес, якщо пам'ятаєш.  Будівельна компанія та охоронна агенція потребують не менше часу, ніж клан.  Тепер я особисто займатимусь справами компаній, і передам гідну спадщину нашим дітям.
      Посмішка Влада стала ширшою, а очі бешкетно блиснули.  Я знала, що Влад хотів ще дітей.  Він, як і я, мріяв про велику родину.  Коли народилася наша дочка, Влад був на сьомому небі від щастя.  Він дуже хотів маленьку принцесу, і я подарувала йому її.  Ми назвали її на честь його прийомної матері, яка дала Владу всю свою любов та турботу.  "Астрід" значилося як "божественно красива", і наша дочка була саме такою.
      Я зручніше влаштувалася на колінах чоловіка і обхопила його обличчя долонями, Влад міцніше стиснув мої стегна.
      — Невже ви хочете ще одну дитину, містере Тревільян?
      — Мені подобається бачити вас вагітною моєю дитиною, місіс Тревільян.  Тому так, я хочу зробити нашій Астрід братика чи сестричку.
      Я засміялася і припала до солодких губ Влада.  Його поцілунок був гарячим та вимогливим, а хватка на моїх стегнах посилилася.  З народженням дитини наша пристрасть стала все гарячішою, а кохання міцнішим.  Ми завжди підтримували одне одного і були разом.  Не дивлячись на небезпечну роботу, Влад завжди знаходив час на мене та дочку.  Він був ідеальним люблячим чоловіком та прекрасним батьком.  Ми дуже кохали одне одного, і я ні разу не засумнівалася у своїх почуттях до нього.
      Ми відсторонилися, переводячи дихання, і наші лоби з'єдналися.  Кілька хвилин ми сиділи мовчки обіймаючи один одного, тільки звук тріскання дров було чути з каміна.  Ми насолоджувалися ласкою один одного, доки Влад не порушив нашу тишу.
      — Ти дзвонила своїм рідним?  Вони приїдуть до нас на новий рік?
      — Дзвонила, але вони мають інші плани щодо святкування.
      Минулий новий рік бабуся з дідусем святкували разом із нами, у нашому домі.  А цього року до них прийдуть гості, і вони пообіцяли приїхати на різдво та відвідати правнучку.  Із батьками все набагато складніше.  Після того, як я вийшла заміж, наші стосунки стали ще холоднішими.  Внучку вони бачили лише один раз, коли ми самі приїжджали до них на канікули, а до нас у гості вони їхати не хотіли.  Я довго не могла забути їхній жахливий вчинок, все ж таки не кожні батьки здатні обміняти свою дитину на гроші.  Але згодом я все ж таки змогла відпустити всі образи і пробачити їх, хоча наші відносини все одно не стали кращими.  Мама може зателефонувати раз на місяць і запитати як справи, але на цьому наші розмови закінчуються, а я на більшому і не наполягаю, це їхній вибір.
      — Значить святкуватимемо новий рік самі,— перебив мої думки голос Влада.— Треба знайти для Астрід гідного Діда Мороза.
      — Тільки прошу тебе, нехай це буде не Леон.  А то Дід Мороз із нього такий собі.
      — Добре, що він тебе не чує, бо образився б.
      — Він минулого року подарував Астрід набір мисливських ножів, а їй на той момен було лише два роки.
      — Але ж він навмисно пожартував, щоб подивитися на твою реакцію.  Ти ж знаєш, як він любить Астрід.
      — Але я хотіла б, щоб ти одягнув костюм Діда Мороза, червона шуба і біла борода тобі буде дуже личити.
      Влад лукаво посміхнувся і притяг мене ближче до своїх грудей, а я ахнула від несподіванки.
      — Для тебе я стану ким завгодно, amanta mea.— ніжним баритоном прошепотів чоловік, а я заплющила очі.— А ти станеш моєю снігуркою?
      Я посміхнулася і ніжно подивилася на свого чоловіка, його погляд палав синім полум'ям, від чого моя посмішка стада ширшою.
      — Хіба тобі мало того, що я твоя дружина? — запитала я, а Влад легенько потерся об мою щоку.
      — Ти не просто моя дружина, — сказав чоловік, дивлячись на мене закоханими очима.— Ти для мене весь світ, amanta mea, назавжди та нескінченно.
       Хоч я дуже часто чую від Влада подібні слова, але на очах все ж таки наверталися сльози.  Щоразу, коли він говорив подібні речі, моє серце переверталося в грудях, а дихання завмирало.  Його погляд і вчинки доводили всі його слова.  Його почуття і любов були такими ж справжніми, як і мої.  І доказом нашого кохання стала маленька грудочка щастя, яка зараз бігає десь на кухні.
      Сльоза все ж таки покотилася по моїй щоці і Влад витер її своїм ніжним дотиком.  Він уклав мене в свої міцні обійми, а я сильніше пригорнулася до його грудей.
      — Я тебе кохаю.— тихо прошепотів Влад, а я дивилася в глибокі блакитні очі, що іскрилися ніжністю та любов'ю. Очі, які стали для мене такими рідними, і такими коханими.
      — І я тебе кохаю.
      Мене звуть Дана Тревільян, мені двадцять п'ять років, і я найщасливіша жінка у цьому світі.  Одного разу ворожка мені передбачила цікаву долю, і тільки від мого вибору залежало, чи буде ця доля щасливою.  І, не дивлячись на всі перешкоди на своєму шляху, я все ж таки змогла вибороти своє щастя.  Я зробила правильний вибір, і доля була прихильною до мене.
      Кохання здатне подолати всі труднощі, воно лікує людей і наповнює їхнє життя фарбами.  Кохання прекрасне у всіх уявленнях, воно проживає тисячі життів і сплітає мільйони доль.  Кожна людина здатна опинитися в обіймах цього світлого почуття, і кожна заслуговує кохати і бути коханим.  Кохання прекрасне у всіх сенсах, і щоб не трапилося, воно продовжуватиме жити в цьому світі, незважаючи ні на що.  Так було раніше, так буде і завжди.

Кінець...