В Обіймах Долі

Розділ 11

                         Дана

     —Мені тоді було 6 років, коли нашій сім'ї сталося поповнення.  У мене народився брат. Маленький хлопчик з темним волоссям і зеленими очима. Як же всі були раді його народженню: батьки були щасливі мати сина, бабуся з дідусем були раді ще й онукові, і я була на сьомому небі від щастя, бо тепер стала старшою сестрою. Назвали ми його Даниїл.
      Він був прекрасною дитиною, я постійно з ним няньчилася. Навіть, сама будучи ще дитиною, я намагалася у всьому допомагати мамі. Після школи я кидала рюкзак і одразу бігла грати з братом. Я завжди розповідала йому про те, як пройшов мій день, а він дивився на мене своїми великими очима і уважно слухав.  Він навіть не міг без мене спати, чекав, коли я розповім йому казку і потім уже міцно засинав. Він дуже швидко ріс, навчився ходити, говорити, навіть битися зі мною. Я приділяла йому майже весь свій час, і як старша сестра обіцяла оберігати від усього поганого, але, на жаль, не дотрималася своєї обіцянки.
      Пройшов деякий час.  Мені вже було вісім років, а Даниїлу два. Була зима. Батьки повели нас на прогулянку до річки. Я чітко пам'ятаю той день: світило яскраве, хоч і не тепле сонце, земля була вкрита товстим шаром снігу, гілки дерев покрилися льодом і блищали на сонці. Ми каталися на санчатах, ліпили сніговика.  Даниїл потрапив мені сніжком прямо в обличчя, від чого мої щоки стали яскраво червоні.  Я його наздоганяла, а він тікаючи впав у кучугуру і сміявся. Нам було дуже весело.
       Потім Данило почав будувати сніговий замок, і я не стала йому заважати.  Мою увагу привернула верба, що росла біля річки. Її гілки були вкриті льодом, від чого переливалися на сонці як дорогоцінні кристали.  Я стояла як зачарована, милуючись такою красою.  У голові я вже уявилаа малюнок, який хотіла намалювати після приходу додому, саме знайшовся привід випробувати свої нові фарби, які мені подарував Санта Клаус. Я чітко запам'ятала як виглядало дерево, щоб під час малювання не проґавити жодної деталі. Тепер слід запам'ятати як виглядає річка.
      Я перевела свій погляд на річку і обімліла.  Даниїл сидів на льоду, який покривав річку і щось там роздивлявся.  Я підбігла ближче до берега і озирнулася.  Мами з татом ніде не було видно.
      —Дано йди сюди, я рибок знайшов,— кричав мені брат, а я так і стояла в ступорі.
       Я крикнула, щоб він залишався на місці, а я підійду ближче і заберу його.  Але зробивши два кроки в його бік лід піді мною надломився і намочив черевики. Я відскочила у бік берега, розуміючи що лід дуже тонкий і не витримає моєї ваги. Братик побачив, що я не можу до нього підійти і піднявся на ніжки.
     Я почала кричати на весь голос і кликати батьків, потім знову повернулася в бік брата, і благала не рухатися. Він слухався мене у всьому, навіть не плакав, хоча в самої сльзи вже залили все обличчя. Я не помітила як поруч опинилися мама з татом. Даниїл помітивши їх біля мене став бігти на зустріч... і провалився під лід. Я почала кричати і бігти до нього, але мене утримувала мама, а тато вже на щляху плив до брата.  Лід одразу провалився під татовою вагою, але незважаючи на холодну воду, він плив рятувати сина.  Через кілька секунд він дістав його з дна, і ще за хвилину витяг на берег.  Даниїл був весь мокрий і холодний.  Шкіра бліда, губки сині, а очі заплющені.  Мама почала робити йому штучне дихання, після чого він прийшов до тями і став задихатися від кашлю, а з рота хлинула вода. Братик прийшов до тями, і ми не гаючи часу відразу ж повезли його до лікарні.  Поки лікарі його оглядали, ми сиділи в коридорі.  Бабуся з дідусем як тільки довідалися, що ми в лікарні, відразу ж приїхали.  Я пам'ятаю як вони кричали на батьків, через те, що ті залишили нас без нагляду, пам'ятаю як я плакала, і молилася, щоб з братом все було добре.  Вночі у нього піднялася температура, але на ранок лікарям вдалося її трохи збити.  Ближче до обіду Даниїл прокинувся, але виглядав дуже погано.  Він не розумів де перебувати і просив нас відвезти його додому.  Лікарі робили йому уколи, і давали якісь ліки, але повністю збити температуру так і не могли.
      Я сиділа біля його ліжка і тримала за крихітну ручку.  Він стискав своїми пальчиками мою руку і зі сльозами на очах благав відвезти його додому. Я пообіцяла що як тільки він одужає, ми відразу ж заберемо його додому, дивитимемося мультфільми і істимо багато солодощів.  Братик повірив моїм словам і заспокоївся, після чого міцно заснув, обіймаючи мою руку. Це був останній раз, коли я відчувала тепло від його маленької долоньки.
     Того ж вечора він помер від запалення легень.