Завдання Диявола

03

Емілі Картер

Я кинула документи на стіл перед Семом, відкриваючи сторінку на тому самому фото, котре не давало мені спокою. Дві пари світлих, холодних на колір очей під ідеально чорними окулярами дивились чітко в об'єктив. Один тільки погляд на неї змушував задаватися мене питаннями і відчувати цікавість під шкірою.

– Ось. –сказала я, вказуючи пальцем на знімок. Він оглянув його із повним спокоєм на обличчі, здригаючи плечами в той же момент, ніби він не помітив в цьому нічого підозрілого.

– І що?

– І що?! Він зізнався, що він знав, що там є камера. Він зробив це цілеспрямовано.

– Він так і сказав? – без інтузіазму вимовив він, скоріше лише щоб підтримати мене. Я вирівнялась ні місці з іншого боку його столу, дивлячись вниз на нього.

– Ти не віриш мені? – запитала я, і він піджав губи разом з плечами в сумнівах, граючись ручкою в дівій руці.

– Він міг зробити це і сам того не усвідомити. Не загостряй на цьому уваги.

– Ні, ти не розумієш, він зробив це щоб дати зрозуміти де він!

– Емілі...

– Що? – вигукнула я на його втомлений тон.

– Ти втомилась, можливо треба попрохати Гаррісона передати цю споаву комусь іншому? Менш...вразливому?

Я розкрила рота на його слова, сприраюяись долонями на дерев'яну поверхню його стола.

– Я веду цю справу, Сем! Мені доручили повноваження і я виконаю свою роботу. Він вже почав видавати мені інформацію.

– Мм, тільки ти сприймаєш її в тому світлі, в якому хочеш бачити. – тихо вимовив він. – Слухай, кінець робочого дня. Ти втомилась, треба піти, відпочити, а завтра новий день, завтра над усим і порозмірковуєш, домовились?

Я опустила очі на фото перед ним, киіаючи з примиренням і забираючи документи з його столу. Двері за моєю спиною відкрились і агент Гаррісон увійшов в середину.

– Картер, до мене. – суворо вимовив він, після чого одразу вийшов і закрив за собою двері. Холодний жест через який холод пробігся під шкірою.

Я обернулась, посилаючи Сему наляканий погляд. Він потиснув плечима із таким самим поглядом, вказуючи головою на двері. Я вибігла слідом за Гаррісоном, слідкуючи за ним в кабінет і зачиняючи двері. Не кинувши на мене і секундного погляду він розвернув до мене екран свого ком'ютеру, сідаючи за крісло і натискаючи на кнопку зняття з паузи.

Я одразу впізнала на екрані сіру кімнату зі столом посередині, в котрій була декілька годин тому.

«Це фото. Ви знали, що вас знімає камера, так?»

«Я схожий на того, хто не знає, як виглядає камера?»

«Ви зробили це спеціально. Ви знали, що у розшуку і були необачні. Або ви феноменальний бовдур, або той, хто зробив це цілеспрямовано. Одне питання, навіщо?»

"Я можу сказати тільки про що я думав в той момент. Tempo di tornare, sole."

Він зупинив запис, глибоко видихаючи і дивлячись на мене, ніби я маленький хом'як, котрий тільки що прогриз дірку в клітці.

– Я можу пояснити –

– У вас була одна задача, дізнатися мотив. Все! Все останнє мене не цікавить. Ви ж в свою чергу влаштували власне розслідування, взагалі начхавши на мої вказівки. - суворо вимовив він.

Я опустила очі на коліна, повністю розуміючи свою помилку.

– Я згодна, це було непрофесійно і безглуздо.

– Так.

– Але він визнав це.

Він глибоко видихнув, відвертаючись від мене, будучи на тонкій границі через мої підозри.

– Емілі, ця інформація не несе ніякої цінності.

Я кивнула.

– Вибачте, я розумію.

– Це дуже добре. – м'якше сказав він, оглядаючи мене. – Я чекаю більшої відповідальності від тебе, Емілі. Ти знаєш, що я довіряю тобі більше, ніж будь кому тут, не користуйся цим становищем заради власних потреб. – спокійно вимовив він, не відриваючи своїх очей від моїх. Я кивнула, легко посміхаючись цього разу.

– Такого більше не буде, обіцяю

~~~