Завдання Диявола

05

2008 рік.
Мальвена, Італія.

Тихий шепіт п'янкого повітря довкола. Лагідні промені вечірнього сонця лоскотали шкіру маленької Емілі, даруючи їй відчуття безмежності. Кожного літнього вечора вона грала в саду поруч з будинком, котрий її батьки прозвали «місце для канікул». Перебуваючи в оточенні гір та зелені, їй здавалось, що в цей момент вона знаходиться на самій вершині свого існування, тому кожен кінець дня здавався їй болючим, через страх більше ніколи не відчути себе такою щасливою. Вільною. Наповненою енергією спокою.

– Емілі?

Маленька дівчинка обернула голову на голос мами із будинку, її золотисте волосся розвіялось через вітер, на секунду зливаючись із кольором неба позаду неї. Вона ніколи не поверталась додому по першому кличу. Якщо батьки вигукнуть її ім'я вдруге - це вже точно буде сигналом, що їй час поспішати.

Весь їх сад був засаджений квітами. Емілі не знала назви жодної із них, тому що в її рідній Болоньї таких квітів начебто не існує. Через це вона полюбляла лише розглядати їх, обережно. Слідкуючи за кожним своїм кроком, щоб раптом не наступити на жодну із них. Ввечері вона спостерігала, як вони завершують свій довгий день, ховаючись від темної ночі, ніби налякані діти. А вранці вони вітали її ніби із розпростертими обіймами, запрошуючи до себе на галявину.

Але справжня причина була навіть не в квітах. І глибоко в собі, Емілі знала і визнавала це. Навіть у свої вісім років вона усвідомлювала, що саме тримає її подалі від будинку ввечері. А точніше хто. І ніби ще трохи, і дві рідні їй людини нарешті стануть рідними між собою. Як було колись, але кінця і близько не було. І усе, що залишалось Емілі - сидіти тихо в саду і чекати припинення бурі, намагатися відключитися від реальності і зануритись у свій власний світ.

– Емілі! – Цього разу вигукнув тато, і вона встала, протераючи руками очі. Вона кинула останній погляд на гори, на золотисте небо, котре намагалось заховати егоїстичне сонце у свою кишеню. На зелені поля і сади навколо.

– Tempo di tornare, sole. – Його тихий голос пролунав прямо в неї за спиною, змушуючи її обернутися на такі знайомі їй слова. Кожного разу, коли вона чула його, її серце ніби опинялось у теплих обіймах. Вона могла зробити сорок різних ескізів цього маленького слова у своїй чернетці на шкільній перерві, проте воно завжди буде промовлятися одним голосом в її голові.