Завдання Диявола

08

Попередження! В цій частині є згадування крові.

Розповідь від третього обличчя

Нью-Йорк

Покриття заповнених доріг великого міста палало від пекучого сонця над ними. Саме в цей день, в цю хвилину воно досягло свого піку. Цей день вже можна вважати найбільш жарким у цьому році, і якщо дивитися в одне місце занадто довго, вид перед очима почне буквально плавитись.

Але навіть незважаючи на це, очі усіх навколо були прикуті в одне місце на цій дорозі.

Крики, змішані з криками, і змішані з криками. Люди у формі, котрі в паніці намагались відвести усіх від місця аварії на живій дорозі. Хтось закривав очі дітям, в спробі скоріше прибрати їх від жахливої картини під назвою «реальність». Розбите скло лежало усюди. Лише кинувши погляд у сторону авто можна було зробити висновок, що цей жаркий день запамʼятається усім цим людям не своїм сонячним теплом.

Тіло Емілі було непорушним у пасажирському сидінні. Воно стало центром уваги для усіх свідків, як і тіло її друга, Сема Моррісона. Його рука виглядала із розбитого вікна, поки кров стікала вниз по його пальцям на теплий асфальт. Його обличчя зазнало лічених порізів від скла, деякі шматочки котрого все ще стирчали з його закривавленої шкіри. Голова Емілі лежала нахиленою в сторону свого напарника, русе волосся просочилося кровʼю з її лоба, котра стікала на білу футболку, змушуючи яскраво-червону пляму збільшуватись із кожною секундою. Її очі залишалися закритими ніби у спокійному сні, проте її вигляд свідчив про зовсім інший стан її свідомості.

О 12:55 Емілі Картер та Сем Моррісон стали жертвами страшної аварії посеред сонячного червневого дня.

Машина, котра врізалась в них декілька секунд назад завдала такого удару, що авто двох агентів відкинуло на декілька метрів від місця злочину. Це була не випадковість, це був справжній кривавий, запланований злочин, і лише одна людина в їхньому авто знала про це. Знаходячись на задньому сидінні, Генрі Флетчер не зазнав таких важких травм, як дві людини поперед нього. Навіть незважаючи на те, що його руки були в наручниках, його очі відкрились вже через декілька секунд після зіткнення. І з цього моменту він розумів, що діяти треба швидко.

Він був готовий, коли двері з боку від нього відкрились і високе тіло нависло над ним. Світло ранило його зіниці, змушуючи мружитись в спробі розгледіти людину, силует якої перешкоджав відчути сонячне проміння на вразливій шкірі.

– Живий? – запитав грубий голос поверх нього, на що Генрі знесилено кивнув головою. Його лоб був увесь в крові від удару, тому йому доводилось боротися із головним болем в даний момент, щоб мислити в правильному напрямку.

В нього є завдання, він не може дозволити собі зіграти на руку слабкості у цей вирішальний момент.

– Ти міг трохи обережніше? – із болем вимовив він, виходячи з машини на вулицю повну людей.

— Скажи дякую, що не вбив тебе.

Ці слова звучали так віддалено для Генрі, коли він помітив погляд усіх на ньому. Люди дивились із жахом, ніби він повернувся із мертвих три секунди тому. Можливо, вони були праві.

– Звільниш мене? – він виставив руки чоловіку, але той був зайнятий дечим іншим.

– Немає часу, копи будуть за хвилину. – поспішаючи відповів він йому, відкриваючи понівечені двері переднього сидіння і залізаючи туди наполовину. Вид, із котрим Генрі зустрівся наступної секунди, змусив завмерти його в шоці. Чоловік витягнув криваве тіло, котре тепер лежало непорушно у його руках. Її обличчя не можна було розгледіти через кількість свіжої крові, котра ще навіть не встигла висохнути. Її очі були заплющені і вона не протестувала щодо дій, котрим піддавалось її тіло. Це був перший момент, коли він побачив агента Картера у такому вразливому, безпомічному стані. Абсолютна паралель із тим, що він звик зазвичай бачити. Його нутрощі переплелись один з одним від усвідомлення цього.

– Ходімо хлопче. – сказав чоловік, швидко забираючи тіло Емілі з місця злочину і відносячи до свого авто.

– А що щодо чоловіка?– вигукнув Генрі йому в спину.

– Не наша справа. – холодно відповів чоловік, із чим Генрі довелося просто погодитись. Він розумів, що якщо у Сема ще є шанси, швидка повинна встигнути вчасно. А якщо ні, тоді ця смерть буде на його совісті.

Глибоко видихнувши у повітря перед собою, Генрі сів у машину, слідуючи за чоловіком у чорному, як той смиренний цуцик за своїм господарем. Він звик так почуватися.

Генрі Флетчер звик підчинятися наказам інших людей.

– Гарна робота, хлопче. – сказав він, вдаряючи його рукою по плечу і заводячи авто. – Адам буде задоволений.

Шанувальники Сема...тримайтесь.