Поведінка, гідна спадкоємиці заможної родини

Розділ 9: Ти прийшов наче сон (9)

Почувши її тон, чоловік вигнув губи в насмішливій посмішці. У напівтемряві його яскраво-зелені очі сяяли, мов смарагди. Погляд Теріота був таким же холодним, як і у самої Айсель. Він сперся підборіддям на руку, абсолютно не надаючи значенню злому тону своєї доньки.

- Ох, люба, - його тонкі довгі пальці перегорнули сторінку книги. - Ти так раптово вриваєшся, що я й гадки не маю, що ти джергочеш. Невже твій коханець пригрозив розповсюдити любовні листи?

- Я не пишу листів. Не змінюй тему, - коротко зауважила вона. Ремарка чоловіка була для неї образливою, і, відчувши це, Айсель зробила глибокий вдих, аби заспокоїтися. - Я привела дитину з родини графа Артеса.

- Ти?.. Схоже, завтра сонце зійде на заході.

- Хіба тобі не відомий зміст дідусевого заповіту?

- Він мене не цікавить.

Поводиться з заповітом власного батька, як з клаптем паперу зі смітника. Як же хочеться повиривати всі патли цьому безробітному.

Задовільнивши свій порив подумки, Айсель підійшла та коротко переповіла всі події.

Вдаєш, ніби просто читаєш книгу, але я ж знаю, що ти слухаєш.

Втім, чоловік був з них, що навіть якщо слухатиме у пів вуха, то все зрозуміє та запам'ятає. Тож, черговий раз перегорнувши сторінку, Теріот легковажно спитав:

- Отже, Рубі обрав ту малечу?

- Так. Вона позашлюбна дитина родини Артес.

- Тоді перевіряй інтимні походеньки графа Артеса, нащо ж приходити сюди й влаштовувати мені сцену?

- А ти як думаєш? Хіба я тобі не сказала? Ця дитина - «Дункан».

Іншими словами, вона - дитина Айсель, Рейнарда або Теріота.

Теріот холодно розсміявся, і вказав книгою в сторону дверей.

- Ага. Дитина не моя, - глузливо гмикнув чоловік. - Можливо, це твоя помилка.

- Може я й досягла віку, коли у мене могло б уже бути кілька дітей, любий батьку, але я не очікувала, що ти взагалі знаєш, скільки мені років.

Теріот не відповів на її їдке зауваження. Натомість він кивнув.

- Значить, вона батькова донька. Вітаю, зі знаходженням тітки, доню.

Айсель жбурнула книгу, що лежала поруч. Їй було огидно від усього, пов'язаного з цим чоловіком, аж до кінчиків його мозолистих пальців, якими він впіймав книгу. А Теріоту, здавалося, й байдуже було, що його співрозмовниця ось-ось вибухне від злості, він тільки знуджено заплющив очі.