Поведінка, гідна спадкоємиці заможної родини

Розділ 6: Ти прийшов, наче сон (6)

Вона ненавиділа темряву. Тому що з темряви завжди щось воліло на неї напасти.

Темрява в замкненому просторі була ще гіршою: раптом щось трапиться, Ронель не зможе втекти, як би сильно цього не хотіла.

Хочу вийти. Як же я ненавиджу це місце.

Вона торкнулася маленької щілини, з якої ледь-ледь просочувалося світло. Дівчинка боялася просто відчинити двері та вийти. Якщо вона раптом створить графині проблеми, її ніколи в житті за це не пробачать.

Мене точно виженуть.

Ронель трималася за голову, намагаючись не стогнати від болю. Вона навіть не могла вичавити з себе жодного звуку, інакше її могли просто вигнати.

Якщо мене виженуть... Мені не буде куди піти.

Мері багато про що їй розповідала, в тому числі і про те, що буде, якщо семирічна дівчинка сама подасться жити на вулиці.

Я не хочу тут жити, але набагато більше боюся монстрів з вулиць.

Тому не можна, щоб мене вигнали...

Але... Скільки ще я так житиму?

Може, краще, щоб вуличні монстри мене таки з'їли? Тоді не доведеться жити у болю.

Попри всі її старання тихі схлипи виривалися з горла. Ронель міцно притиснула долоні до губ та стиснула зуби, намагаючись заспокоїтися.

Треба терпіти.

Грюк!.. — долинуло десь ззовні, і дівчинка злякано зіщулилася, знову притискаючи руки до голови.

Мене битимуть, мене битимуть, хто б це не був!

Ще мить тому вона була так налякана, що благала, аби двері відчинили і вона змогла вийти. Зараз же вона молилася, аби ті двері ніхто не чіпав.

Не відкривайте. Будь ласка...

Слабке світло поступово стало сильнішим. Ронель закрила голову долонями, очікуючи штурхан чи удар. Досвід навчив її, що краще, аби били по руках, ніж у голову.

— Дитино.

...не відкривайте.

Почувши незнайомий голос, Ронель обережно підняла голову. В тьмяному світлі її чорне волосся було схожим на зоряне небо. Ронель не могла відвести погляд від її сліпучих, як коштовності, червоних очей, сповнених незрозумілих емоцій. Від їх вигляду серце дівчинки затьохкало в грудях.