Клевінджер помер. Ось так виявилась фундаментальна хибність його філософії. Якось під вечір, повертаючись із щотижневого патрульного вильоту до Парми, вісімнадцять літаків пірнули в променисто-білу хмару над узбережжям Ельби; виринуло з хмари сімнадцять. Від зниклого літака не лишилося жодних слідів — ні в небі, ні на лискучій нефритовій гладіні моря. Жодних уламків. Аж до заходу сонця вертольоти кружляли в білій хмарі. За ніч хмара розвіялась, а вранці Клевінджера вже не стало.
Це зникнення вразило всіх — вразило, звичайно ж, так само, як Велика змова на тренувальній базі Ловері-Філд, де шістдесят чотири курсанти з однієї казарми зникли в день отримання платні — як у воду канули. До моменту, коли Клевінджер настільки спритно покинув цей світ, Йосаріан гадав, що хлопці просто всі разом вирішили піти в самоволку. Його так надихнуло це масове ухилення від виконання священного обов'язку, що він з радістю побіг донести бентежну новину колишньому РПК Вінтерґріну.
— А що тут радісного? — зневажливо вишкірився колишній РПК Вінтерґрін, зіпершись заляпаним солдатським черевиком на лопату і прихилившись сутулою спиною до стіни однієї з тих глибоких квадратних ям, копання яких стало його військовою спеціальністю.
Колишній РПК Вінтерґрін був єхидним салагою, що любив чинити всім наперекір. Щоразу, як він втікав у самоволку, його ловили і примушували протягом певного часу копати, а потім загрібати ями по шість футів у глибину, ширину та довжину. Щойно відбувши покарання, він знову тікав у самоволку. Колишній РПК Вінтерґрін прийняв роль землекопа з покірливою самовідданістю справжнього патріота.
— Непогане в мене життя, — по-філософськи мудрував він. — Хтось же мусить це робити.
Йому вистачило клепки зрозуміти, що копання ям у штаті Колорадо — не така вже й погана робота в час війни. Оскільки великого попиту на ями не було, він міг копати й загрібати їх не кваплячись, і тому рідко коли перепрацьовувався. З іншого боку, військовий трибунал кожного разу понижував його до простого рядового. Він відчував гострий жаль за втраченим званням.
— Приємно було бути рядовим першого класу, — згадував він тужливо. — Я мав суспільне становище — розумієте, про що йдеться? — і обертався в найкращих колах. — На його обличчя лягла тінь смиренності. — Але тепер усе це позаду, — припустив він. — Тепер, коли піду в самоволку, я буду простим солдатом, і знаю, що це вже не те. — Копання ям не обіцяло йому великого майбутнього. — Та й робота ця тимчасова. Я втрачаю її щоразу, коли закінчується покарання. А тоді, якщо захочу попрацювати, я знову мушу втікати в самоволку. Але навіть цього вже не можу робити. Бо тут є одна засторога. Пастка-22. Тепер після самоволки мене чекає каторжна тюрма. Не знаю, що зі мною буде. Якщо не буду обережним, то й за океан можуть заслати! — він не хотів копати ями до кінця життя, але не мав нічого проти цього заняття, поки тривала війна, бо таким був його внесок у перемогу. — У кожного є свій обов'язок, — зауважив він, — і кожен повинен його виконувати. Мій обов'язок — копати ями, і я настільки добре його виконую, що мене представлено до медалі «За зразкову службу». Твій обов'язок — тинятися без діла в льотному училищі і надіятися, що війна закінчиться раніше, ніж ти з нього вийдеш. А обов'язок вояків за океаном — виграти війну, і мені б хотілося, щоб вони виконували свій обов'язок настільки ж добре, як я виконую свій. Було б нечесно, якби я мав летіти за океан і виконувати ще й їхню роботу, хіба ні?
ВИ ЧИТАЄТЕ
Джозеф Геллер "Пастка-22" (Уловка-22)
Historical FictionАнтивоєнний твір «Пастка-22» (1961) - перший і найвидатніший роман американського письменника Джозефа Геллера (1923-1999), що базується на його власному бойовому досвіді бомбардира Повітряних сил США в час Другої світової війни. Головний герой, капі...