Джозеф Геллер "Пастка-22" (Уловка-22)

Розділ 23. Старий лейтенанта Нейтлі

Єдиний чоловік в ескадрильї, котрому вдалося побачити Майлові червоні банани, був Аарфі, який прикупив дві штуки у свого впливового приятеля зі студентського братства, тепер квартирмейстера, коли ті дозріли і почали просочуватись звичними шляхами на італійський чорний ринок, і який опинився разом з Йосаріаном в офіцерській квартирі того вечора, коли Нейтлі після багатьох тижнів даремних скорботних пошуків нарешті знову знайшов свою повію і заманив її до квартири разом з двома подружками, пообіцявши кожній по тридцять доларів.

— По тридцять кожній? — неквапом зауважив Аарфі з виглядом невдоволеного знавця, скептично поплескавши та помацавши кожну з трьох рослих дівчат. — Тридцять доларів — Задорого за таких дівок. Крім того, я ще ніколи в житті за це не платив.

— Я і не прошу тебе платити, — поспішив запевнити його Нейтлі. — За всіх заплачу я. Просто заберіть до себе цих двох. Хлопці, хіба ви мене не виручите?

Аарфі самовдоволено хмикнув і похитав своєю круглою головою.

— Ніхто не буде платити за старого доброго Аарфі. Я сам можу дістати все, що захочу і коли захочу. Зараз у мене просто не той настрій.

— А чому б тобі не заплатити за всіх трьох, але двох вигнати? — запропонував Йосаріан.

— Бо моя розізлиться на мене, коли побачить, що я змусив її відпрацьовувати всі гроші, — відповів Нейтлі, стривожено глянувши на свою дівчину, яка зирила на нього сердито і щось мимрила собі під ніс. — Вона каже, що коли б я її справді любив, то відправив би її геть і переспав з котроюсь із цих двох.

— У мене є краща ідея, — похвалився Аарфі. — А якщо потримати усіх трьох до комендантської години і потім пригрозити, що якщо вони не віддадуть нам усі свої гроші, ми виженемо їх на вулицю, де їх арештують? Або скажемо, що просто викинемо їх через вікно.

— Аарфі! — жахнувся Нейтлі.

— Я лише хотів допомогти, — сказав Аарфі присоромлено. Аарфі завжди намагався допомогти Нейтлі, тому що Нейтлі мав багатого й впливового батька, який міг допомогти Аарфі після війни. — Трясця, — буркнув він, виправдовуючись. — В університеті ми завжди щось подібне витворяли. Пригадую, якось ми заманили двох дуреп старшокласниць із міста до нашого хлопчачого гуртожитку і пригрозили, що якщо вони не дадуть усім охочим, то подзвонимо їхнім батькам і скажемо, що вони давали нам усім. Ми протримали їх у ліжку більше десяти годин. Ми навіть поплескали їх трохи по писках, коли вони почали скиглити. Потім повідбирали в них усі їхні мідяки і жуйки та й вигнали геть. Ох, як ми, бувало, забавлялися в тому гуртожитку, — мрійливо пригадував він, і від тих ностальгійних споминів його товсті щоки запалали гарячим, життєрадісним рум'янцем. — Ми всіх тоді гнобили, навіть один одного.