Джозеф Геллер "Пастка-22" (Уловка-22)

Розділ 32. Йо-Йо та його сусіди

Йосаріан був у теплі, коли настали холоди і по тьмяному шиферно-сірому небу попливли китами низькі хмари — пливли майже без перерви, мов ті рокітливі, темні, залізні зграї бомбардувальників Б-17 та Б-24, що піднялися з італійських авіабаз дальньої дії два місяці тому, в день вторгнення до Південної Франції. Всі в ескадрильї знали, що кощаві ноги Малого Семпсона лежать, викинуті морем, на мокрому піску і гниють, немов кривава, потовчена пташина вилочка. Ніхто не хотів прибрати їх звідти — ні Ґас із Весом, ні навіть працівники шпитальної трупарні; всі вдавали, що ніг Малого Семпсона там нема, що їх назавжди віднесло відпливом на південь, як і все, що лишилось від Клевінджера та Oppa. Тепер, коли погода зіпсувалася, майже ніхто вже більше не вислизав потай до берега, щоб, мов збоченець, підглянути з-за кущів, як розкладаються ці обрубки.

Гарних днів уже не було. Не стало й легких вильотів. Був лише дошкульний дощ і похмурий, холодний туман, і льотчики вилітали тепер приблизно раз на тиждень, коли небо прояснялося. Ночами завивав вітер. Покарлючені, хирляві деревця скрипіли і стогнали, кожного ранку женучи думки Йосаріана, ще навіть півсонного, назад до кощавих ніг Малого Семпсона, які всіма цими темними, холодними, вітряними жовтневими ночами пухнуть і гниють безупинно, мов цокання годинника, під крижаним дощем на мокрому піску. Після ніг Малого Семпсона він починав думати про Сноудена, який жалібно скимлів, замерзаючи на смерть у хвостовому відсіку літака, ховаючи свою вічну, непорушну таємницю під стьобаним захисним бронежилетом, поки Йосаріан не закінчив обробляти й бинтувати помилкову рану на його нозі, а тоді раптом розплескав її по цілій підлозі. Ночами, намагаючись заснути, Йосаріан укладав список всіх, яких тільки знав, чоловіків, жінок і дітей, котрі вже пішли з життя. Він намагався пригадати всіх солдатів і воскресити образи всіх літніх людей, яких знав у дитинстві, — усіх тіток, дядьків, сусідів, батьків, дідусів та бабусь, власних і чужих, і всіх тих жалюгідних, одурених крамарів, які вдосвіта відчиняли свої маленькі запилюжені крамнички і, недотепи, працювали там до півночі. Всі вони також померли. Здавалося, кількість померлих лише зростає. А німці все воюють і воюють. Смерть невідворотна, припустив він і вже почав думати, що шансів вижити в нього немає.

Йосаріанові було тепло, коли настали холоди, завдяки чудовій грубці Орра, і він міг би й далі комфортно жити-поживати в своєму теплому наметі, коли б не спогади про Орра і коли б одного дня до нього не ввірвалася банда життєрадісних сусідів, що прибули з двома повними бойовими екіпажами, які полковник Каткарт замовив — і дістав менш ніж за сорок вісім годин — на заміну Малому Семпсону і Маквоту. Коли Йосаріан, стомлено доплентавшись додому після завдання, побачив їх у своєму наметі, в нього вирвався довгий, голосний, хрипкий зойк протесту.