The Lie of Sin

Falling down the stairs

Темрява ковзала між пальців, звідусіль просочувалась поміж них, розтягуючись тонкими стрічками чорного, мов смола, павутиння. Вона поволі оплітала кути неосяжного простору навколо, розчиняючись та утворюючи сиру пустку, що не мала смаку. Чи то він просто не був здатен відчувати смак, не був спроможний бачити щось окрім темряви та втратив чи то бажання, чи то можливість будь як відчувати простір навколо себе. Здавалося, що взагалі не було причин відчувати його, ця його порожність стирала будь-яке прагнення, лишаючи лише ту ж саму порожнину десь всередині, неприємну та відразну, швидко роз'їдаючу його нутрощі.
Він мало що пам'ятав. Або ж просто не бажав пам'ятати. Завіяв ту болісну згадку десь на задвірки підсвідомості, де вона поволі тліла на трухлявих полицях, осідаючи гірким попелом. Згадка про те, приносила йому фантомний біль у всіх кінцівках, заковувала зап'ястя в кайдани з розжареного металу та гучно кричала із хрускотом скла у вухах, змушуючи беззахисно завмирати у пазурах болю, знову проживаючи ті моменти, мов на заїлому іржавому програвачі.
Біль.
Це було перше що він відчув.
Тихо клекочучи, біль підступно підкрадався звідкись з темряви, що неможливо було дізнатись з якого боку він з'явиться та звідки простягне свої потворно гачкуваті пальці. Зловісно зблискуючи гострими іклами, він ледь торкався кінчиків волосся на маківці, опалюючи шию кригою свого подиху. Подиху, що був сповнений голодом до страждань. І подиху, що був готовий той голод згасити, в ту ж мить загнавши пазурі у бліду шкіру янгола. Шматуючи та лишаючи криві хвилі ран, той вихором крутився навколо, жадаючи отримати якомога більше насолоди, від страждань нової жертви. Знов підіймався до шиї, оплітав її тендітні вигини міцною хваткою довгих пальців та стискав, обриваючи крихку ниточку слабкого дихання. Виповзав жертві на груди аби відчути як калатає від переляку її сердце. Схиляючись, всією своєю сутністю зазирав у широко розплющенні очі, вимальовуючи на передпліччях такі ж криві як і його гидкий посміх, рани. Прагнув побачити, відчути та вібрати в себе якомога більше тих емоцій, насолодитися тими захриплими криками та поглинути той неповторний первісний страх, що його кожна жива істота відчуває перед болем. Перед справжньою сутністю болю.
Далі була знов пустка. Знов він опинився у порожньому ніщо, падаючи все глибще та не маючи сил навіть мовити слова, через зірваний від довгого крику голос. Біль нарешті полишив його тіло, лишив падати далі, зниваючи від отриманих ран та стікаючи краплями грішної крові.
Раптом він відчув тепло. Зовсім легкий та непевний доторк, що знічено спалахнув до нього чистою цікавістю, притискаючись до ран.
Воно зашарілось, знов питально шарпаючи його за обірвані та пошматовані краї рукавів, немов запрошувало на повільний танок. Він знав що щось тут мало бути не так. Знав що танок цей, при найпершому хибному кроці зведе його у прірву, скине назад до пустки, де він не відчує нічого та навіть самого себе. Знав, однак не міг відмовитись, не міг навіть поворухнути рукою, аби це зробити. Піддався спокусі відчути хоч щось, разом з цим відчуваючи як щось важливе всередині нього, обривається, немов крихка струна на лискучій золотій арфі.
Як тільки подумав про це, тепло огорнуло його у свої лагідні обійми, заколисало легкими доторками до пекучих ран та робило душі легше просто своєю лікуючою присутністю. Він цілком довірився йому. Не міг і думати, що відчує щось подібне тут, зовсім забув про свої рани. Забув, що все ще падає. Що падіння триває.
Тепло в свою чергу щиро радіо, пашіло почуттями та бажало віддатись цілком тому, хто позбавив його самотності. Не знало як може це зробити краще. Кружляло та вигиналось навколо його пальців, оплітало ниючі суглоби стрічками, що дарували почуття затишку та спокою та притискалось до янгола, розпалюючись щирою вдячністю до нього. Іскрилось гордощами, коли відчувало його думки, сповнені спокою, та не могло втриматись від яскравих, тріскотливих спалахів, ковзаючи блискучими білими пір'їнами розправлених крил.
Певно, що почуттів тих було забагато, як і самого тепла. Сповнене бажанням поглинути собою янгола та дарувати йому вічний спокій в своєму теплі, воно не втрималось. Щось скреснуло. Спалхнула іскра, що підхопила емоції, немов сухий осінній лист. І тоді з'явився вогонь.
Щось, що віддалено нагадувало колишнє тепло, однак вже не було ним. Він відчув це майже миттєво, коли біль у його ранах спалахнув з новою силою. Вогонь відрізнявся. Був байдужим до всього окрім влади, не піклувався про біль та без жалю шматував киплячими плесивами вже й так змученого янгола. Відчував лиже сліпу пожадливість, здичавілу жагу поглинути в собі всю пустку навколо, а разом з нею і того, хто наважився до неї спуститись, нахабно спокусивши тепло, аби те відродилось у новій сутності вогню. Не завдавав собі клопоту, перейматись чимось, лише колисався в сліпій люті, звуглюючи одяг, просякнутий безкорисною святістю, та, копирсаючись у дратівливо білих кучерях. Із мерзенними заздрощами роздирав білосніжні крила, спалюючи пір'їну за пір'їною та розчиняючи їх попелом в пустоті, залитій темрявою. Не розумів чому створіння, що мають такі крила, а разом з ними й можливості, так нерозсудливо ними користуються. Жадав позбавити їх цього привілею. Жадав знищити саму їх сутність, поглинути її та стати на ступінь вище, розпалюючись все далі за межі пустки.
Не встиг.
Янгол знов раптово опинився у темряві. Такій відразній, але спокійній навідмінну від вогню. Останній лишився десь вище, в той час як він продовжував падати все глибше, не знаючи чи дістанеться колись до дна взагалі. Не знав, що гірше, летіти далі, не відчуваючи ні свого тіла, ні власних крил за спиною, чи розбитись, мов нікчема, впавши на дно до пекла. Все ще марив, аби це виявився безглуздий жарт.
Слідом прийшов холод.
Непомітно підкрався та поволі без вагань торкнувся тіла, пройшовся безліччю ран та викликав своїм подихом мурах по шкірі. Янгол вже навіть не вагався. Знав що знов падає до пастки, однак не мав сил, а тепер і власних крил, що перетворились на спалені почорнілі залишки пір'я, аби протистояти цьому. Був байдужим до того, що мало неминуче статись.
Разом з цим згоріло в ньому щось важливе, відпустивши останню іскру розчинитись у холоді, що оповив собою тіло.
Той виявився сміливим, але обачливим. Дмухав на опіки, змушуючи його здригатись, лікувальними доторками полегшував біль від задовгого перебування у жарі вогню. Це знову нагадало йому про тепло, яке так само проводилось спочатку. Все в цій пустці було схожим. Однак досі не міг зрозуміти чим, не вдавалось дібрати необхідних слів задля правильного опису. Він прикрив повіки, повністю віддаючись падінню та очікуванню.
Але з часом все набувало інших барв, якщо його ставало забагато. Він відчув як нерухоміють його кінцівки. Не те щоб він міг рухати ними дотепер, але все ж. Відчув як кам'яніють риси обличчя, забираючи в нього навіть можливість виражати емоції та зрозумів що має докласти значних зусиль, аби відкрити тяжкі повіки, неначе налиті цементом. Ледве розліпив очі, зморгуючи з обпалених вій сріблясто-білі крихти.
Зрозумів що сталось, коли поглянув на руки. Все його тіло поволі огортала тонка плівка криги, що нагадувала блискуче скло різноманітних вітрин. Помалу його закарбовувало в лід. Немов гарну рідкісну комашку, яку колекціонери охайно закладають під скло задля милування. Різниця лише в тому, що комах зазвичай ховають під скло мертвими. Поволі його сковували в крижані кайдани, час навколо застигав разом із тим, як він перетворювався на велику глибу льоду. Нерухому картину поза товстим склом часу. Картина, що приречена бути лише непотребом, адже хто на неї дивитиметься серед цього порожнього ніщо? Ніхто. Хоча, на нього й раніше мало хто дивився без особливої потреби. Він завжди був тою картиною на стіні повз яку проходили, лиш зрідка кидаючи погляд, ніби згадуючи що він все ще тут.
Тріск.
Гучний струс та хрускіт. Мить, за яку товстий лід розлетівся на друзки. Розлетівся, мов скляна посудина, впущена зі слизькиз рук. Розлетівся на сотні тисяч скелиць, гострих, мов лезо.
Він впав, болісно вдаряючись всім тілом та відчуваючи як ламаються всередині кістки. Вдарився головою, пересилюючи запаморочення та непевність в тому, чи не мариться йому все це.
Він дійсно досяг дна.
Озирнувся, попри нестерпний біль, однак не побачив нічого, що викликало б хоч якісь емоції, адже навколо, як і раніше, не було нічого. Звісно, тепер він певно відчував під ногами землю, чи то якусь опору, однак навколо все ще була порожнина, яка зовсім не нагадувала йому пекло чи щось подібне до нього.
Прохолодна крапля приземлилася йому на чоло, стікаючи кудись за вухо. Він підвів погляд до темряви, що панувала вгорі, звідки він впав. Десь там мало би бути небо. Десь звідти поволі накрапав дощ, скидаючи краплю за краплею на зморену тортурами та болем, янгольську душу. Поволі він ніжно вмивав його забруднене сажею обличчя, та змочував обпалене волосся. Скрапав між залишків чорних згорілих пір'ї, немов втішаючі. Дбайливо промивав рани з опіками, змішуючись із застиглою кров'ю, немов самотужки проживаючи всі ті моменти й біль, що досі гули у підсвідомості янгола.
Небо теж плакало, по своєму прощаючись із ним, оплакуючи значну втрату, скинутої без жалю, душі.
Немов сама Богиня своїми долонями пригортала його в обійми.
Не помітив як дощові краплі змішалися із сіллю гірких сліз, що сріблом бігли по щокам, викликаючи легкий зуд опіків.
Зненацька спалахнуло світло. Немов сонце, що шляхом потужного вибуху випустило все своє світло до землі. Світло, що пашіло святістю небес.
Світло, що випромінювало надію.
Він замружив очі, що звикли до понурої цілковитої темряви, засліплений тим, наскільки яскравим було те світло. Скоріше промінь, що мов стовп, який вказує шлях, простягалось до нього, вакурат закінчуючись перед його складеними колінами. До нього, брудного, в напівспаленому й розідраному одязі, із тими, залишками від його крил та із нестерпними ранами по всьому тілу, що донедавна випромінювало верх незайманості та чистоти.
Із тяжким зусиллям, долаючи біль, янгол схилив голову до землі, ігноруючи хрускіт понівечених від падіння кісток.
"Підведи голову, дитя моє, та стиш рухи від яких страждає не тільки твоє понівечене тіло, а й сама сутність душі."
Він вмить послухався. Не міг мовити ні слова через біль, скільки б не намагався, маючи бажання стільки всього сказати.
"Немає потреби, я все знаю."
Заспокійливий голос вселив крихту надії до його розтрощенної душі, дав променю того світла торкнутися себе. Відчув біль, немов хто знов опалив його вогнем. Злякано відсахнувся, спершу не розуміючи в чому річ. Зрозумів із жахом.Світло, що випромінювала Богиня, було надто святим аби демони торкалися його.
"Знаю ти наляканий, однак немає потреби боятися. Нажаль ти більше не зможеш бути янголом, так було вирішено. Однак я знаю що ти ще маєш краплю святості у власній душі, тож підведи свій погляд до світла, занепалий янголе, та прийми те, що стане дарунком твоїм і карою в водночас. Це останнє, що я даю своїм дітям коли ті йдуть і для кожного я обираю щось особливе, щось схоже на їх сутність."
Він не міг повірити власним вухам. Хотів аби це все було ілюзією, простим маренням та сном. Однак це не було. Відчував несправедливість та глибоку образу, але не мав часу на почуття. Не доки над ним в очікуванні була Богиня.
Тяжко дихаючи, занепалий переборов страх та вагання, що підсвідомо виникали від думки поглянути на світло прямо.
Підвів голову та поглянув у біляве сяйво.
Немов стріла, те просякло його наскрізь. Спочатку всі рани, що були на тілі поволі гоїлись, зникав біль та зростались розтрощені кістки.
Однак далі янгол зрозумів що не може бачити нічого. Очі немов дзьобало безліч голодних птахів, роздираючи зіниці та викльовуючи очні яблука разом з кісточками та усім що лишалось. Ті не спинялися, пожадливо втамовуючи голод залишками його очей, а спрагу долаючи сльозами, що не переставали скрапати щоками, слідом за кров'ю.
Слідом відчув біль нової сили, що скував його голову, стис скроні та змусив притиснути тремтячі долоні до них. Між пальців потекли цівки темної крові, скрапаючи ліктями та забруднюючи того і так пошматований одяг. Не мав змоги ні аби мовити слів, ні аби кричати. Вдихнувши останній раз, глибоко та захрипло, зрозумів що втрачає свідомість. Не знав чому не втратив її раніше, адже мав би.
Хитнувся та з глухим стуком остаточно впав на дно.
Зрозумів раптом, в чому ж схожі біль, тепло, вогнь, холод, лід та дощ. Всі вони були самотні, як і він сам. Всі вони в'язні темряви, що не мала кінця.
Дно відізвалось скупим мовчанням, вкотре приймаючи на себе всі почуття, думки та страждання того, хто впав остаточно.