Слова найменші колються, як плющ.
Ми завше їх по осені збираєм,
коли туман гуляє диким плаєм,
коли на щось спроможні та кохаєм
й видніє сонце із-за шкаралущ.
Те сонце споконвіку — як горіх,
зерно іще невиспаного неба,
старого дива віщая потреба.
Ми сонцем тим милуємось ганебно,
хоч янгол повідомив нас про гріх.
А восени все інше... не таке.
Ба навіть груші радо дозрівають,
хоч не дурні і дуже добре знають,
що їм вже не побачить того раю,
бо зроблять з них питво якесь п'янке.
І дійсно ті слова неначе плющ,
а ти мовчиш усміхнено і радо.
Для цього ж бо існує осінь, правда?
Щоб восени вдихати мовчки ладан,
а навесні ожити, наче хрущ.
ВИ ЧИТАЄТЕ
Сонце в зеніті (вірші)
PoesiaСпроба осягнення та висловлення того, що залишається непомітним у звичайному житті.
