-О,ні -застогнала Гвендолін,побачивши в руках доктора Уайта,який прийшов забрати її від мадам Россіні,знайому чорну пов'язку- Навіщо її знову?
чоловік дивився на неї спідлоба
похмуро,як завжди,вона до цього вже звикла.Дивно, що маленький Роберт, його син завжди був таким усміхненим і милим.Можливо, подумала Шеферд,коли хлопчик жив,його батько не був таким похмурим.
- Томущо причин вірити тобі рівно нуль-сказав доктор Уайт, і Гвен ображент відвернулась, крадькома показавши йому язик.
Але він помітив її маневр і ледь помітно посміхнувся.Лікарю хотілося сказати,що Шеферд,поводиться як дурне дівчисько, але тут Джейкоба несподівано осяяло: вона і є дурна маленька дівчинка! При цьому злякана
великими і злими дядьками, яка потрапила в таку ситуацію, до якої її не готували
-Який же ви грубіян- вигукнула мадам Россіні спробувавши вирвати з рук лікаря пов'язку- Дайте сюди, а то зіпсуєте зачіску!- однак чоловік не дозволив їй зробите це набагато перевешуючи костюмерку на зріст,він просто підняв руку, в якій стискав повязку.
-Я буду обережний.Перестаньте заважати мені працювати заради Бога.- Лікар підійшов до Гвендолін зі спини і власноруч, з великою обережнісьтю завязав її очі так, що жодна волосинка
не вибилась з зачіски.Тільки на одну мить його пальці випадково зачепили ніжну шкіру шиї, і Гвен шумно видихнула,відчувши,як уже знайомі зграйки мурашок побігли попереком.
Доктор Уайт завмер, прислухаючись до неї, і швидко покінчив з міцним вузлом на пов'язці.
-Бон шар, ма шер!-Сказала мадам Россіні їм у слід,коли він вивів Гвен з кімнати.Прощаючись,дівчина обернулась,щоб махнути рукою, і ледь не спіткнулась об високий поріг костюмерної.
- Не ускладнюйте собі і мені життя!-
сердито зашипів доктор Уайт, встигши зловити її в останій момент
- Та ви хоч уявляєте,як це:ступати в порожнечу?-обурилась у відповідь Гвен.
Чоловік промовчав.Очевидно,побоюючись,
що вона знову спіткнеться на рівному місці, він обійняв її за талію, а вільною рукою притримав її під лікоть.
Гвендолін мимо волі згадала як її він
Гідеон по цих коридорах:де вілерсь тоді, здається, майже не хвилювався про благополучя його спутниці, і доктор Уайт не мас хвилюватися,але сильні руки, що міцно стискали
Гвен з обох боків говорили про протилежне.
-Ага- пробурмотіла дівчина обмацавши рукою стіну,-цю арку я вже знаю.Зараз буде сходинка, а через тридцять чотири кроки треба повернути праворуч
-Ти,виявляється,кроки рахуєш
-Від нудьги.А чому ви такий недовірливий,докторе Уайт?
-зовсім ні- він хмикнув прямо в неї над вухом,і Гвендолін приклала всі свої сили, щоб не здригнутись
- Тобі я цілком довіряю.Поки Що -
-Ой!-скрикнула Шеферд, коли її ноги не знайшли землі.За всіма цими розмовами
вони зовсім забули, що у Гвендолін зав'язані очі.Втім,щоб уявити обличчя доктора Уайта будь-якої миті їхнього
діалогу, їй зовсім не потрібно було його бачити- не падати!-суворо наказав він впиваючись у плече сильними пальцями.Синці,мабутьзалишаться,
подумала Гвен.
-Начебто це від мене залежить!- її голос задзвенів від обуреня.Доктор Уайт пирхнув, різким рухом підняв дівчину на руки,зім'явши сукню, і поніс її далі на руках.Мадам Россіні точноб обурилась, але Гвендолін зовсім не збиралася цього робити. Вона тільки
інстенктивно обхопила його руками за шию, щоб не впасти а доктор Уайт не заперечував а тільки усміхнувся.
