Тіні смерті із Stray Kids

Частина 1

Привіт! Це мій перший фанфік і він буде про Stray Kids. Знаю, що почавши читати ви задумаєтеся чи будуть тут взагалі Stray Kids, але я відповім вам зараз. Так, вони будуть.

Але я вирішила зробити маленьку передісторію. Напевно, я вам вже надоїла, тому почну)

**********

Вже як три роки кількість людей щоденно зменшується. Щоденні понаднормові втрати. Чому? Людей заражав вірус, що витік з лабораторії. Спочатку зараженими були тільки працівники, але коли настала повня, вони заразили й інших.

Кожен місяць в повню всі заражені ставали не контрольованими. Вони ставали чимось схожим на зомбі. Хтось помирав відразу, хтось від лікування, хтось просто не міг змиритися, що це назавжди. Саме так, вилікувати зараженого, було не можливо. Звісно ліки існували, але вони тільки стримували внутрішнього пожирача крові. Тому кожну таку ніч їм кололи снодійне «Стражі душ», так заражені називали нас.

Я теж була стражем. В кожного з нас був свій підопічний заражений. Моїм була моя сестра, Лі Юн Джи.

- Агов! Джунг Су, земля викликає! – помахав рукою перед моїм обличчям мій найблищий друг, Сен Кун.

- Вибач, задумалася..... – відповіла я.

Ми сиділи в їдальні будівлі стражів. Я зробила останній ковток води і поставила спорожнілий стакан на стіл.

- Ходімо? – запитала я?

- Звісно.

Їдальня була на другому поверсі, тому ми спустилися сходами на перший та вийшли з приміщення.

Я поглянула вгору....

- Ми більше ніколи не побачимо сонця, дощу чи снігу....... Я за цим сумую..... – прошепотіла я.

Ми жили в підземному місті. Над нами величезна товща ґрунту...

Таких міст по всьому світу було близько 20-ти. Там жили всі хто виживав.

- Досить, ти знаєш яка сьогодні ніч. Нам й так вистачає негативу, - пробурмотів Сен Хун.

- Повня..... – відповіла я.

- Ага, треба знайти наших «чорненьких», а то часу мало залишилося, - сказав хлопець.
«Чорненькими» - він жартома називав заражених, адже носили вони тільки чорний одяг. Раніше я любила цей колір, але зараз ненавиділа. Моя рідна сестра кожен день була як в траурі.

- Твоя правда.... – на центральному годиннику була 18.50.

- Ну, розходимося? – запитав Сен Хун.

- Так, - ми обійнялися та пішли шукати своїх підопічних.

Я пішла в жіночій гуртожиток для заражених і піднялася на третій поверх.

Моя сестра була в своїй кімнаті, вона розглядала свої постери, а точніше постери Stray Kids.

- Привіт! Юн Джи, ти як? – посміхнулася я, зайшовши до кімнати.

- Все супер, завтра будуть картки? – запитала дівчинка.

- Ні, дещо те, що ти давно хотіла, - засміялася я.

- Щоб ти припинила звинувачувати себе? – з надією поглянула на мене вона.

- Ніколи. Якби я захистила тебе.... – почала було я.

- Досить, я вже казала і скажу ще раз. Ти. Не. Винна. – наголосила вона. А потім підійшла та обійняла.

Ми перебували тут вже два роки з половиною. І кожного місяця я бачила як страждає моя сестра.

Коли вночі зомбі напали, ми з сестрою поверталися додому після тренування в спортзалі. Я відбивалася від них, а ось Юн Джи була надто вимучена і її вкусили на моїх очах. І ось тоді прибули стражі які врятували нас і забрали в це підземне місто. Від тоді я постійно винила себе в тому, що сестру заразили. Тому після кожної повні я дарувала їй щось. Звісно це б не компенсувало нічого, але мені ставало легше, коли я бачила її щасливою. Я постійно старалася стати кращим стражем, щоб якщо, що захистити її.

-Tu змовчала,.... Та нехай, вже 19:40. Треба поквапитися, - Юн Джи потягнула мене до тумбочки. Відкрила шухляду взяла один шприц, та вручила мені.

- Який завтра день? - запитала сестра лягаючи в ліжко.

- Середа ? - запитала я, але Юн Джи це засмутило.

- На добраніч... - прошепотіла я і ввела снодійне.

Рука яка тримала мою, почала ослабати, а за п'ять хвилин взагалі зісковзнула.
Я підвелася, зняла з найвищої полички, до якої не діставала Юн Джи, лайстік Stray Kids та поставила на тумбочку. Це був її завтрашній подарунок.

Коли Юн Джи народилася, мені було 5. Ми з батьками переїхали до Кореї. Від тоді я і моя сестра почали фанатіти від K-pop а особливо від Stray Kids.

Я вийшла з кімнати замкнувши її, звісно я знала, що вона не прокинеться до світанку, але це були правила, яких стражі дотримувалися. Я встала біля дверей в передчутті нудної ночі на самоті зі своїми думками. Але раптом мені подзвонили, я витягнула телефон, це був Сен Хун.