Три світанки і прірва за ними.

4

Похмурий ранок пахне випічкою, морським бризом, свіжістю дощової ночі та апельсинами. А ще його терпко-солодким парфумом. На циферблаті миготять цифри - 5:58 ранку. Дощ прогнав їх із пляжу кілька годин тому, хоча, якби не Юнгі, вона залишилася б. У неї була тепла толстовка і дощовик, дрібний дощик не налякав би, проте він просто взяв за руку і повів, і вона знову наївно спробувала не думати про м'якість його долоні.

Він відпустив руку тільки біля дверей її номера, сказавши лише, що чекатиме через пів години внизу. Міна навіть не стала дивуватися, звідки він знає номер і крило готелю, де вона розмістилася. На мить стало навіть трохи ніяково від того, наскільки йому просто дістається «особиста» інформація.

У голові знову почав заводитись невідомий механізм, видаючи нестерпні звуки. Дратує.

Зараз вона відкидається на спинку сидіння авто та прикриває очі. За вікном ще темно через сірі грозові хмари, хоча Сонце, якщо вірити інформації в інтернеті, вже зійшло. Хоча, напевно, воно і на краще, що темно. Денна суєта почнеться трохи пізніше, а значить, ранок, що вислизає, хоч і ненадовго, але затримається на берегах цього острова.

- Проспиш все цікаве. - незграбна спроба жартувати, від якої у нього зводить зуби, але він навіть не мружиться. Хоч щось, аби розбити незручну тишу. А ще він справді втомився. Противна і вже зовсім недоречна незручність напружує, а спроби розрядити атмосферу чомусь не допомагають. Звичний гул у черепній коробці не дає перепочити ні йому, ні їй.

- Не сьогодні, не хвилюйся. - Мі неохоче розліплює повіки й переводить лише погляд на хлопця, що сидить поруч. Той факт, що виглядає він не краще ніж вона сама, бавить. Згадується фотографія, яку вона нібито вилучила. Міна ліниво всміхається своєму маленькому секрету від нього, своїй маленькій таємничій брехні, бо це ніхто в неї вже не забере, щоб там не було потім.

Вона несвідомо зтискає пальцями лямку свого пошарпаного наплічника. Втома, як легке сп'яніння, послаблює внутрішні затискачі.

- Сонливість тобі личить, такий домашній... затишний.

Мін злегка підіймає брову й стримано усміхається, дивиться загадково.

Водій веде машину обережно і м'яко, дорога без жодної виїмки рівна та гладка. Здається вона б так і їхала цілу вічність, адже і в цьому є своєрідна магія. Проте є і щось інше, що ледь відчутно вислизає від неї, від них...