Три світанки і прірва за ними.

11

— Виглядаєш стомлено, щось трапилося? — Він питає так, ніби й справді не здогадується що сталося. Буденно колупається паличками в картонному пакеті, відправляє чергову грудку локшини в чорному соусі собі в рот і поводиться занадто спокійно. І цей спокій вириває їй жили.

Мі знає чому він такий, тому що причина всіх її бід вона сама. Його звинувачувати можна хіба в тому, що він є, він терплячий, не зникає, але й не залишиться. Весь час маячить на периферії її думок, її життя і запрошуючи махає долонею, розкриває руки для обіймів, як тоді, в аеропорту. А вона створює собі проблеми, хоча думала, що позбулася подібного роду паразитичних звичок.

Міна не може спокійно дивитися на нього, на його посмішку, злегка розмиту пікселями через нестабільний інтернет, на примружені очі, що сховалися за м'якими яблучками щік, такі чорні й тягучі. Вона знає що вони не сяють зараз тільки для неї, та й в боротьбі за нього вона не просто програє, вона здалася без бою. Капітулювала перед гігантською індустрією, перед неймовірною кількістю людей і уваги там, в його світі. Хіба ж вона може?

Вона ніби завчасно ініціювала себе, як декорацію на випадковій сцені де побував він, осяяв її своїм світлом, а коли пішов то вона загубилася в пітьмі, бо згасли софіти. А застарілі декорації опинилися на смітнику, як непотріб.

І тепер вона біситься від своїх же тупих, нікому не потрібних, ревнощів. Вона майже забула яка на дотик його шкіра, але пам'ятає запах, він проріс у її легенях красивими, але колючими квітами й тепер викликає надривний кашель і пронизливий біль за грудиною.

— Все як завжди, нічого цікавого… — відповідає тихо, намагаючись не відводити погляду, а внутрішній голос кричить, що ти трапився, трапилася я, ми трапилися!

Юнгі підводиться, тягнеться до екрана, трохи розмахує долонею перед камерою, привертаючи увагу, а потім знову падає у крісло. Дівчина часто моргає, зрозумівши, що все-таки зависає, хмикає зціпивши зуби, впиваючись у свої голі коліна короткими нігтями аби не здуркувати поки він на зв'язку.

Ридати й бити голі стіни вона буде потім, коли він відключиться і знову зникне в іншому світі, на мить освітливши своєю присутністю її темний далекий куточок.

Так триває вже майже пів року. Коли вона сіла на свій рейс то усвідомила, що хоче вити від туги, що частинка її залишилася в його м'яких долонях, на пухких губах, липким пилом осіла на вологій шкірі.