Престол (ЗАКІНЧЕНИЙ)

"Жарт"

3 дні потому 
Я сиділа на дворі як до мене підійшли мої брати, всі шестеро одночасно 

- Що вам від мене потрібно? - одразу почала я 
- Сестричко, полегше 
- Невже ви згадали що я ваша сестра, а не просто прохожа мешканка цього будику. Ще раз питаю. Що вам треба? 
- Ми хочемо поїхати погуляти. Хочеш з нами? - по спині пройшлась прохолода яка свідчила про те що ці шестеро наглих пик щось затіяли 
-Ви ніколи не запрошували мене 
- Та ну досить. Поїхали 

 В мене не залишалось іншого вибору як просто погодитись. Я зібралась і ми поїхали далеко в ліс від міста та нашого маєтку. Ми приїхали в гори де просиділи більше  годин. Я побачила дивний силует на горі тому попросила хлопців почекати й пішла за тим що побачила. Чиясь тінь немов грала мною та вела далі на гору. Нарешті я дібралась вершини повернувши голову я побачила печеру. Дякуючи братам страху в мене не було тому я просто пішла всередину увімкнувши ліхтарик на телефону

Я пройшла вглиб печери й дійшла до скелі де був великий символ родини моєї померлої мами 

- Що за хрінь? Що цей знак робить в цій печері? Як він ту опинився і хто привів мене сюди? - купа питань в моїх голові і жодної живої душі яка б могла відповісти на них - Весь рід моєї мами загинув за довго до народження Вінні. Мама була єдина хто вижив в тій пожежі - я знала минуле мами через те що батько розповідав нам, щоб ми не забували її. Я Діл та Пейт як наймолодші навіть не пам'ятаємо її обличчя наживо тільки на портретах в будинку. В нас всіх різниця в 10-11 місяців

Я обійшла всю печеру, але так і не знайшла тіні яка привела мене сюди. Єдиним спуском з цієї гори була дорога по якій я підіймалась і все. Я вирішила піти з тієї печери оскільки вже хотіла додому. Спустившись з гори машин як і братів я не побачила 

- Гадство, вони спеціально мене сюди приволокли, щоб кинути мене тут саму. Це вже занадто навіть для таких ідіотів як ви - в гніві говорила я - Як тільки я повернусь додому я влаштую вам солодке життя 

Робити було більше нічого тому я пішки пішла в сторону свого будинку який був більше ніж за 40 миль від мене. Єдине що мене хвилювало так це не зустріти диких звірів по дорозі. Звісно я завжди тягала з собою мисливський ніж, але чи врятує він мене від зграї  вовків? 
Я йшла дорогою й намагалась вийти на трасу, щоб хоч спіймати машину. Інтернет в тому місці не ловив та й зв'язок також, тож телефон там був корисний тільки як ліхтарик і то телефон був на грані вимкнення 
Я пройшла понад 10 миль перш ніж мої ноги почали просто відмовлятись йти далі. Втома пробирала мої кістки до пекучого болю тому я сіла на край дороги з бажанням все ж таки побачити машину яка їде в сторону Торонто й підкине мене до свого будинку.
На вулиці вже майже 11 вечора і вже було достатньо темно, в глибині лісу я чула вовків які на мою думку тільки й чекали коли я знов зупинюсь і впаду без сил, щоб зжерти мене безболісно та швидко. Йти далі вже не було ніякого сенсу, ноги не слухались мене, а помирати не дізнавшись що мама залишила мені я не хотіла. З останніх сил я залізла на дерево й сівши на товсте гілля і обперлась об стовбур спиною і дуже швидко заснула від перевтоми 

Вранці я прокинулась від скавчання під деревом. Там стояла зграя вовків яка хотіла поласувати мною на сніданок 

- Ще цього мені не вистачало... - я не могла злізти, оскільки тіло ще й досі боліло, але й сидіти там я не могла, ці пики дивились на мене і не збирались йти поки не відчують мою плоть та не скуштують моєї крові розірвавши моє і так втомлене тіло на шматочки - Хай йому грець - я дістала із своєї сумочки яка висіла на поясі маленькі ножі для метання - Вас 6, сподіваюсь що не промажу - я кинула перший ніж який опинився прямо в очі в одного з сірих вбивць, він жалісно заскавчав намагаючись прибрати зайвий шматок заліза зі свого ока, інший я кинула в холку іншому вовку, я потрапляла в морди та спини вовків поки ті не попадали спливаючи кров'ю - Хоч в чомусь є плюс що тягаю ці ножі з собою - я злізла з дерева - Вибачте, але моє життя для мене зараз важливіше - забравши ножі я пішла далі в сторону свого будинку. Я змогла вийти до місця де вже ловив зв'язок, як тільки я почала набирати батька мій телефон вимкнувся - ТА ЩОБ ВИ ВСІ ЗДОХЛИ - кричала я майже на весь ліс. Я пройшла майже 30 миль як до мене під'їхала машина 

- Дитинко, ти куди йдеш?
- Підкинете до маєтку Вільямс?
- Звісно, сідай - в машину сидів чоловік 55 років з дуже милим виразом обличчя. Сиве волосся та сірі очі які душили своєю добротою, по вигляду дідусь був не вищим за мене - Ти виглядаєш стомленою. Розкажи доброму дядькові Джеку що сталось
- Ви часом не той Джек з історії про чарівні боби? - чоловік засміявся
- Це залишиться нашим секретом
- Мої брати відвезли мене в ліс за 40 миль від дому й залишили саму - чесно відповіла я йому 
- Бідна дитина. Може ти хочеш їсти? 
- Трохи 
- Подивись на задньому сидінні - на задньому сидінні була велика купа бутербродів 
- Я бачу, ви любите поїсти 
- Ну що ти, я просто люблю пригощати нових знайомих тим що готу. - я взяла бутерброд і із задоволенням їла його поки чоловік дивився то на мене то на дорогу й посміхався мені 
- Щось не так?
- Ні, вже так, просто ти мені нагадуєш мою доньку 
- А де вона ?
- Померла - з гіркотою відповів Джек 
- Мої співчуття - я почувалась паршиво від того що в такої доброї людини сталась така трагедія, він посміхнувся мені 
- Ми приїхали
- Красно дякую вам Джеку
- Бережи себе Мелані - тільки коли машина поїхала я усвідомила що не говорила йому своє ім'я 
- Звідки...? 

Я зайшла у двір, а пішла вже в будинок 

- Ти де була?
- Спитай в своїх синів які кинули мене біля гори, а самі поїхали додому. Через них я пройшла майже 40 миль і я ледь не стала сніданком для зграї вовків - розлючено мовила я 
- Ти могла подзвонити 
- Там не було зв'язку телефон вимкнувся коли я тільки-но знайшла зв'язок 
- Хлопці 
- Ми хотіли просто пожартувати 
- Жартівники фігові - я не хотіла чути їхні казки за те чому вони мене там залишили я просто розвернулась і пішла в кімнату