Квіти в темряві

Розділ 9. Радим

      З цього боку лиману навіть дихалося інакше! Що правда, світанки були не такі барвисті, але то нічого. Радима приваблювала мальовничість велетенських плантацій з купою робітників, які мав в себе пан Несесвітло. Там, де панує Острозький, всі займаються більше ремеслом й на це спрямовують усі свої сили. А багатство Несесвітло трималося на зернових культурах, полях, плантаціях з найрізноманітнішими видами овочів.
— Пане Лука! Така краса! — щиро захоплювався парубок, коли він у супроводі голови родини Несесвітлів вийшли на прогулянку верхи.
— Отож! — тішився чоловік захватом, який викарбувався на обличчі юного парубка. Настільки тішився, що дещо згадав й навіть трохи посумнішав, але легкий літній вітерець швидко розвів цю емоцію на колись вродливому обличчі.
Чесно кажучи, Радим здивувався, коли Лука запропонував йому і його любій сестриці погостювати в них ще трохи. Марія, звісно, відмовилася. Радим підозрював, що причина не лише в одруженні Безкровного, бо якби її так засмучувало саме це — вона б не долала заради нього такий довгий шлях.
Русий сказав, що в нього є до них справа, але що може поєднувати мілкого діяча з таким поважним чоловіком, як Несесвітло? Острозькі далеко не бідували, але зрівнятися зі статками Несесвітлів було важко будь-кому. Така насолода була милуватися як сходить соняшник та жовтіє ячмінь! Він навіть вже відчував смак олії та хліба в себе на язиці! А чарівні струмки, що так приємно й стрімко булькають своєю мелодією життя, ніби прямо під вухом. Та й майже біля кожного поля стоїть криниця, аби слуги могли вдосталь напитися! Ну хіба це не найяскравіший приклад неймовірного достатку? Карі очі Радима аж розбігалися від краєвидів й пахощів, що захоплювали його увагу.
— Ви хотіли зі мною поговорити,— нагадав Радим, чиї очі світилися так, ніби він побачив, як величезний блазень в небі жонглює хмаринками.
— О, так-так,— метушливо-задоволено пролопотів Лука й інтригуючи підвів вигорілу на сонці брову. — Ви, мій любий, двоюрідний внук пані Голубки?
Радим ствердно кивнув головою, ще не розуміючи, до чого чоловік веде.
— Пані Олена Голубка дуже хворіє. Жіночка похилого віку й без будь-якого сина чи нащадка.
— Але в неї є донька,— заперечив Радим, ласкаво згадуючи свою тітку Захарію.
— Стара діва без клепки? — не дивлячись на грубе запитання, тон Луки звучав таким сердечним й чемним, що Острозький навіть до кінця не зрозумів його слів.
Вони зупинилися біля одного з чисельних струмків, який ніс прісну воду до якоїсь з тих криниць, які він бачив на їхньому шляху. Можливо, до кожної. Коні почали жадібно хапати прозору водичку своїми великими губами, від чого видавалися Радиму дуже кумедними. Хлопець дуже любив тварин, тому не стримався й легенько поплескав свого по велетенській спині.
А пан Несесвітло тим часом ніяк не міг вгамуватися.
— Я думаю, ви повинні стати нащадком,— рішуче заявив він, від чого вуста Острозького здивовано розплющилися.
— Хіба таке можливо? — нахиляючись до чоловіка, майже пошепки, запитав він.
Русий, товстенький чоловік радісно усміхнувся:
— Любличку, в цьому світі немає нічого неможливого!
З рота Луки вирвалося задоволене хихотіння. Він, либонь, вважав себе генієм і юний Радим йому вірив.
— Я поговорю з ким треба й вас визнають нащадком, а коли стара сконає, то всю землю отримаєте ви. Захарія не хоче більше віддавати її мені під оренду, хоче справлятися сама. Але ваша тітка всього-на-всього дурна жінка, що вона в тому тямить, так? — останнє питання він озвучив з натиском, тому Радим ніяково усміхаючись мовчки погодився. Йому здавалося, що пан Лука має рацію. Він же така багата й розумна людина!
Не дивлячись на свою юнацьку наївність — Радим дурником не був. Він знав, що якщо йому й хтось буде допомагати, то далеко не просто так.
— А що я мушу для цього зробити? — обережно поцікавився парубок з каштановим волоссям, нахиливши голову трішки ближче до чоловіка, що був трохи нижчим. У Радима виникло відчуття, що якщо він буде говорити хоч трохи голосніше, то його зможуть підслухати. Хоч і стояли вони на якійсь галявині й поряд не було ні душі.
— А, то дрібниці! — махнув рукою усміхнений Лука. — Віддасте мені під оренду й будете сидіти з того краю лиману й тільки гроші отримувати, — заявив так радісно він, що в очах парубка аж золотом заблищало. — Гроші ж ніколи не бувають зайвими, еге ж? — штурхнув його в бік пан Несесвітло. Радим сказав, що подумає, адже не годиться погоджуватися так швидко. Особливо тоді, коли ти хочеш відібрати щось у своєї родички. Але що станеться з Захарією? Він буде про неї дбати. Дасть їй кілька служниць й пару суконь і хай радіє жінка. Що їй може ще бути потрібно. Від цієї думки Острозький задоволено усміхнувся. Сьогодні прекрасний день. Потім вони з паном Лукою, як два кращих друга, чи краще назвати їх змовники, під'їхали до маленького ярмарку, що знаходився на в'їзді до міста.
— І це все належить вам? — захоплено запитав парубок.
— Ну не все.., — намагаючись приховати самолюбство почав говорити Лука, але все-таки не стримався. — Але більшість так! Моє!
Конюхи їх швидко помітили. Це, певно, теж були люди Несесвітла. Прислуга швидко забрала їх коней й тепер два вельможних пана простували на своїх двох. Біля маленького шатра з вишивкою Радим помітив знайому постать й радісно усміхнувся — це була пані Штогрин у супроводі своєї матінки.
— Радий вас бачити,— сказав хлопець з каштановим волоссям, коли підійшов достатньо близько, аби дівчина могла його помітити.
Дівчина спершу зашарілася. Еріка думала, що пан Острозький покинув Сріблясту долину.
– Навзаєм, – усмішка торкнула малинові вуста юнки, – Вам сподобалося у наших краях? Виявили бажання залишитися? – Еріка, занадто збуджена цією зустріччю, закидала парубка запитаннями.
Старша Штогрин сіпнула доньку за руку, аби та притримала свій норов. Жінка тепло усміхнулася чоловікам та кивнула в знак привітання.
На цьому ярмарку темноволоса любила купувати різні дрібнички: аксесуари для волосся, намистинки, підвіски та медальйони. Пані Штогрин мала свою колекцію, яка була надійно облаштована у невеличкій шафі. До того ж мисливиці за прикрасами подобалося обирати все самій. За компанійку цього разу була матір Агата Штогрин. Ще не так давно Еріка часто тут бувала із Мелантою. Дівчат любили торговці, їх легкість та молодість оживляли вулиці ярмарку. Можливо, вони виявляли привітність через появу доньки пана Несесвітла? Скоріше за все.
Згадуючи про найкращу подругу, невдоволена зморшка з'явилася на юному обличчі дівчини. Еріка відігнала геть сумні думки, вони обов'язково скоро зустрінуться. Усмішка знову засяяла на вустах.
На обличчі парубка з'явилася загадкова й водночас щира усмішка. Не зрозуміло, як його лице могло утримувати одразу два вирази — хитрого вовка й наївного ягняти, але виходило в нього це дуже чарівно.
— О, так,— голосом, тон якого передавав палке захоплення усім побаченим й почутим, сказав темноволосий. Трішки нахилившись до дівчини він пошепки додав:
— Місцеві краєвиди радують око.
Відсторонившись, аби не подумали зайвого, Радим осяйно усміхнувся, аби не надто схвилювати дівчину.
Пан Острозький кидав коротенькі погляди на пані Агату. Його забавляло, як старша Штогрин піклується про свою донечку. Острозький навіть мимоволі згадав власну матір, яка вже як кілька років була в кращому світі. Принаймні, так заведено думати.
— У вас надзвичайна мати,— сказав він Еріці, й повернув голову до тієї, про яку говорив. — Та чи дозволить нам тут бодай трошки прогулятися? Вибачте, пані Штогрин, я тут буваю не так часто і для мене буде за честь отримати невеличку екскурсію від вашої сердечної доньки,— дуже чемним й доброзичливим тоном, попросив він.
– Так, звичайно, – жінка ледве не розтанула, як лід на сонці, від теплої усмішки Острозького. Який чарівний хлопчина!
Агата відпустила лікоть доньки, даючи їй настанови та вказала на місце, де буде на неї чекати. Еріка швиденько помотала головою на слова матері й взялася за запропоновану руку Радима.
– Ой, я навіть не знаю, з чого почати екскурсію, – защебетала дівчина, – тут все таке красиве! Кожного разу, прогулюючись поміж лавками, захоплююсь! – ще б трохи й Еріка почала плескати в долоні.
– Я обожнюю прикраси. А ви? Я б змогла й вам щось підібрати. Я в цьому добре знаюсь, – гордо промовила темноволоса, стискуючи руку Острозького сильніше.
— Прикраси? — задумано перепитав парубок, адже не розраховував на зайві витрати. Але обличчя Острозького швидко прояснилося, коли він згадав слова пана Несесвітла, про багатства, які отримає всього лиш сидячи у себе вдома.
— Я нікому не можу довірити підбір прикрас так, як вам, — діловито сказав він, накриваючи руку панянки, що трималася за його лікоть, іншою рукою. — Може й вам оберемо подарунок,— додав він й сам аж засвітився від власної елегантності й щедрості.
Чорнявий повернув лице до співрозмовниці, слідкуючи за тим, як в захоплених очах розгортається Молочний шлях.
— Вам так пасує цей вогник в очах,— зворушений радісним запалом, що звучав в голосі дівчини, вимовив Радим.
— Показуйте мені що завгодно! — натхненно й тепло сказав парубок. — Я, все одно, дивитися буду тільки на вас.
Острозький розплився у задоволеній усмішці. Сконцентруватися на довкіллі було куди легше з паном Лукою, ніж з пані Штогрин і екскурсія була всього приводом відвести її якомога далі від матері, що контролює. Але Еріка розповідала про все з такою непідробною любов'ю, що хлопцеві справді захотілося поглянути.
Дівчина схопила юнака за руку та майже не побігла до першої лавки. За нею сиділи жінка похилого віку у чудернацькій червоній сукні та такого ж кольору бусах. Перед нею на столі лежали різні чоловічі прикраси: золоті й срібні браслети, кулони із дорогоцінностями всередині та запонки, які переливалися яскравими мерехтінням.
Еріка підвела Радима ближче до столу, аби він міг краще роздивитися ювелірні вироби.
– Ну як вам, щось подобається? – не дивлячись на парубка, запитала пані Штогрин. Її очі бігали від одного золота до іншого.
– Ось, – Еріка взяла Острозького за руку та зачепила срібний браслет. Підняла руку трохи вище ніж на рівні очей, щоб помилуватися прикрасою, – мені так подобається! А Вам?
Зіниці янтарного відтінку невідривно дивилися на світле дівоче личко, кутики губ Радима поволі задоволено піднялися.
— Мені дуже подобається,— зітхнувши сказав він, заглядаючи в темні дівочі оченята.
— А що б ви обрали для себе? — не бажаючи закінчувати їх прекрасну прогулянку, поцікавився він, адже так неймовірно цікаво спостерігати, як пані Штогрин обирає щось для себе. Він й не підозрював, що з жінками буває так цікаво!
– Ой, була б моя воля я б тут усе викупила, – сміється дівчина, адже її слова здаються такими потішними.
– В іншому кінці ринку є чудові кулони та підвіски. Проведу Вас туди, – Еріка показує рукою десь вдалечінь, але погляду не зводить з янтарних очей напроти.
— Приготуйте для нас це,— вказав на браслет парубок бабці в червоній сукні, хоч й ні разу на неї не глянув.
— У вас вишуканий смак, пані Штогрин, — майже прошепотів їй на вушко парубок й вже готувався діставати золоті монетки, адже пані вичікувально дивилася на нього, ніби той враз чкурне без бажання платити. В принципі, в цих краях Острозький бував рідко, тому вона цілком могла йому не довіряти.
— Ваша матінка дуже сувора з вами? — запитав він, поки жінка в червоному пішла по гарненьку скриньку. Хлопець пригладив рукою каштанове волосся й з його вуст зірвався короткий кашель.
— Вона вас так добре виховує, — більш приязно сказав він, аби не налякати дівчину.
– Ні, що Ви. Вона мене дуже любить і піклується про мене, – відповіла пані Штогрин.
Забравши срібний браслет та подякувавши продавчині, молоді люди вирушили далі.
– А щодо Вашої сім'ї? – люб'язно запитала юнка, – напевно, вони пишаються Вами й Марією. Такі чудові діти у них виросли! – з вогниками в очах промовляє Еріка та наївно кліпає віями.
Від почутого запитання парубок знітився. Звісно, пані Штогрин не могла знати, як обходять справи в родині Острозьких, але настрій Радима, все одно, помітно погіршився.
— Пишалися б мною, якби не померли,— похитав головою він, але й точно не міг сказати, якими були матінка й батько, бо чомусь не дуже їх пам'ятав. — Надіюся, що пишалися б... Марія виховала мене, і я б волів, аби вони були задоволені результатом.
Натягнувши веселу усмішку він легко погладив дівчину по долоні.
— Щось обрали? — дбайливо поцікавився він.
Обличчя Еріки спохмурніло, здивований та співчутливий видих зірвався з вуст.
– Так, – дівчина взяла до рук золоту підвіску, але без особливого ентузіазму. Вона почувалася винною через своє запитання. – Співчуваю, вибачте... я не знала. Я...
– Еріко! Ходімо! – Агата Штогрин перебила юнку та майже летіла до доньки. Темноволоса стиснулася у плечах ще більше. Вона любила свою матір, але зараз їй хотілося побути із паном Острозьким. Ще раз попросити вибачення перед ним і впевнитися в тому, що він не тримає на неї зла.
– Рада була Вас зустріти. Сподіваюся, Ви у нас надовго, – Еріка востаннє торкнулася долоні парубка та швидкою ходою направилася у бік пані Штогрин. Лише раз, але юнка повернула свою темноволосу голову на Радима, який стискав між пальцями золоту підвіску й дивився услід дівчині.