Вороже Серце. Душа Токіо. Том 1

Останній день

—Я не хочу-у — крізь сльози протягнула мала Шиба

—Я й сама не хочу все це кидати — дівчина сильніше стисла руками подругу, це зветься болючим прощанням.

—Якщо не повернешся то ми прилетимо і наб'ємо тобі писка — крізь сльози сказала Емма.

—Добре, якщо протягом пів року я не повернусь то беріть Сюджі й летіть до мене, я пручатись не буду — голос шатенки так і тремтів навіть коли вона посміхалась.

   Минуло й справді близько години як зеленоока змогла всіх заспокоїти. Врешті подруги зрозуміли: якщо так сталося, то так і повинно бути.

—Невже ми ось так, вчотирьох, прогулюємось востаннє — Тачібана знову почала нагнітати.

—Я обіцяю, що повернусь, можливо і не в цьому році, може і не наступної весни, але повернусь — шатенка криво посміхнулась.

   Компанія ще декілька разів перевела тему на чутки чи щось цікаве, аби перестати думати про цей від'їзд. Так вони і поговорили наступні 2 години перш ніж розійтися по домівках.

—Отже, ще Манджі, Дракони і триклятий Білявчик — змучено гомоніла дівчина крокуючи до своєї кімнати аби продовжити збирати валізу.

   Минуло ще близько двох годин, валіза уже зібрана стояла поблизу шафи у кімнаті дівчини, а та в свою чергу попивала холодну каву обдумуючи, як саме розповісти своїм друзям, що вона повинна їх покинути.
Наступної миті шатенка вже мала ідею. Дівчина обдзвонювала всіх з верхівки Токіо манджі минаючи єдиного Сано Манджиро.
   За нею заїхав Хаккай, його на це вмовив Доракен, оскільки Шибі було найближче. Юнак трохи звик до присутності зеленоокої, але так і не може зав'язати розмову першим.
   Коли вони приїхали до парковки, під храмом на них вже чекали хлопці.
Соя, Нахоя, Пеян, Міцуя, Чіфую, Такемічі й Доракен спостерігали, як дівчина робить декілька повільних кроків у їхню сторону дивлячись під ноги.

—То чому ж ти зібрала нас? Де Майкі? — одразу спитав Нахоя.

—До речі так, те що ти зібрала усю верхівку нашої банди було більше схоже на те, що це стосується Манджі, проте, тут не видно іншого глави. В тебе щось трапилось? — Такаші продовжив тему.

—Знаєте, хлопці, з'явився деякий аншлаг, ви ж усі пам'ятаєте, як я в перший день, коли прилетіла сюди, прийшла саме в це місце й зустріла вас усіх, коли у вас було зібрання. Тоді я сюди прилетіла за програмою обміну — нависла могильна тиша, було чутно важке дихання юної леді —Ну і що ж ви думаєте? Пора прощатися, хлопаки — знову очі намокли, шатенка підняла голову аби стримати сльози, які ось-ось пройдуться по її щоках.