Небо зі смаком отрути

Розділ 1.

Я стояла на краю моста, відчуваючи присмак безодні. Руки трусилися, у жилах холола кров. «Все скінчено», – подумала я і почала відпускати холодну трубу залізного мосту. Раптом я відчула сильний біль у правому плечі: хтось стиснув його. Я повернула голову і побачила... чоловіка в чорному. Ні, не той, що у фільмі «Люди у чорному», а інший, у спортивному одязі з капюшоном на голові.

‒ Не потрібно, – хриплим голосом заговорив він. Мене ніби вдарило струмом, а в очах з'явилися сльози. Одна за одною вони сповзали по моїх щоках. На мить мені здалось, що хтось забрав мою змогу говорити.

‒ Існують інші способи вирішення проблеми. Така радикальність – ознака слабких людей, а ти не така.

‒ Звідки ти знаєш? Можливо, все, що я можу – це стояти тут, із останніх сил тримаючись за цю чортову металеву трубу. – Я закричала настільки голосно, що сама злякалася свого голосу. Він тремтів... як і все моє тіло...

‒ Твоя правда, я не знаю тебе, але ти знаєш себе. Згадай всі ті приємні миті, які наповнювали твоє життя, згадай посмішки найдорожчих для тебе людей, згадай все: як вони раділи із тобою, як сумували. Хіба тоді ти хотіла так закінчити своє життя? Хіба тоді ти хотіла стрибнути? Наше життя не ідеальне, але воно є, та яким має бути – вирішуємо тільки ми. Інколи ми радіємо, інколи плачемо – це нормально. Кожна людина хоч раз замислювалась над тим, щоб закінчити своє життя самогубством. Ми постійно боремось із своїми внутрішніми демонами. У кожному із нас є так зване «поле бою», а на­ші тіла вкриті ранами, які ніхто ніколи не побачить. Кож­на людина має право на помилку.

‒ А якщо моє життя ‒ суцільна помилка? Що тоді?

‒ Тоді стрибай!

‒ Що?

‒ Ти справді думаєш, що я буду тебе вмовляти? Якщо ти вважаєш своє життя помилкою, то я не в силі тебе зупинити. Рано чи пізно ти зробиш крок вперед і неважливо, чи це буде зараз, чи це буде через рік. Тому, якщо ти хочеш померти, то зроби це тепер. Нема сенсу тягнути час.

Його слова змусили мене оговтатись. Прийшовши до тями, я зрозуміла, що є справді дещо важливіше, аніж мої емоції. Чоловік у капюшоні побачив моє секундне вагання.

‒ Ходімо, я тобі щось покажу, а потім ти вирішиш чи потрібно тобі стрибати у безодню, чи ні...