Небо зі смаком отрути

Розділ 6

День пролетів досить швидко. І, на мій подив, Девін жодного разу не зустрівся на моєму шляху. Ми йшли із Лу дорогою і я намагалася більш детально все їй розповісти. Мені здалось, що вона занепокоєна цією ситуацією ще більше, ніж я. Вона намагалася щось порадити мені, але думками я була далеко.

‒ Добре, що ніхто сьогодні про це не згадав, – трохи зніяковіло промовила Лу.

‒ Думаю, вони просто не помітили. Коли Адам вдарив Девіна, там було декілька людей. Всі інші знаходились в сусідніх кімнатах. І гадаю, що Девіну не потрібно цих проблем, тому навіть якщо хтось і хотів щось сказати, то напевне він закрив їм рота.

‒ Згідна. До речі, як твоя книга? Ти казала, що опублікуєш її в інтернеті. Зробила вже це?

‒ Ні, поки що не мала вільного часу. Із тими всіма подіями я вже забула про неї. Чомусь боюся виставляти її напоказ.

‒ Боїшся критики? – іронічно усміхнулася Лу.

‒ Схоже, що так.

Я глибоко видихнула, опустивши голову. Я справді боялася того, як на неї відреагують люди. Це все–таки художня література. Критиків у такій галузі багато.

‒ Дарма. Я читала її. Вона цікава, а ти знаєш, як мені подобаються книги. Маю із чим порівнювати. – Лу голосно засміялася.

Вона ненавиділа читати і всіма силами пробувала довести людям, що фільм набагато цікавіше паперового варіанту. Тут у нас завжди виникали конфлікти. Адже найкращий фільм той, який ти створиш у своїй голові. Як шкода, що вона цього так і не змогла зрозуміти. Ми йшли розмовляючи про роман й намагалися створити ідеальну обкладинку для книги.

Раптом укінці вулиці, я мимоволі побачила Девіна та його друзів–недоумків. Двоє з них підтримували якогось хлопця, який ледь хитався на ногах, а Девін щось намагався йому пояснити. Мені важко було роздивитися його обличчя, адже все закривав чоловік у чорному спортивному костюмі. Від чергових ударів хлопець упав на землю. Навіть тоді, коли він упав, ті недоумки продовжували бити його ногами.

‒ Гей! – закричала я на всю вулицю.

Почувши це, хлопці подивилися спочатку на мене, потім на Девіна. Він стояв мов укопаний.

‒ Ти що робиш? – тихо запитала мене Лу.

‒ Імпровізую... – прошепотіла я. – Ти геть розум втратив? Хочеш вбити його? – закричала я знову.