Небо зі смаком отрути

Розділ 3.

Хоч я і сказала Лу, що одягну ту чорну сукню, але досі вагалася. Не знаю в чому саме: у тому, що я одягала сук­ню, а не звичайний буденний одяг, чи в тому, чи варто вза­галі туди йти?

За останній рік ненависть Адама до мене посилилася відсотків на двісті. Якщо раніше це були дитячі пустощі, то тепер він робить все, щоб зачепити мене. Те фото в холі виходить за рамки мого розуміння. Для чого прикріплювати мою голову до чужого тіла? Навіщо створювати собі додаткові проблеми: знаходити моє фото, оброблювати його у фотошопі, потім розвішувати все це по стінах. Чому б просто не підійти до мене і виказати все, що думаєш?

Стоячи перед дзеркалом, я мовчки вдивлялася у своє відображення. Знаючи, що він буде на тій вечірці, я чомусь все одно хочу піти. Це як зустріч ягняти із голодним вовком – шанси вижити рівні нулю. У моїй голові бу­ли сотні сценаріїв, як закінчиться цей вечір: мене зно­ву зрівняють із землею; або ж поллють брудом настіль­ки, що завтра заберу документи з коледжу; або, можли­во, ніхто не згадає за сьогоднішній інцидент і я спокійно буду танцювати, випиваючи коктейлі. Хід думок у моїй голові перервав телефонний дзвінок. Від несподіванки я здригнулась.

‒ Так, Лу, слухаю.

‒ Ти вже одяглася?

‒ Ще ні, ти ж знаєш: спочатку зачіска, а потім одяг!

‒ Ти знову просто вдивляєшся в дзеркало?

‒ І все ти про мене знаєш! – Я посміхнулася. Ця людина справді добре мене знає.

‒ Дай мені двадцять хвилин, я буду готова.

‒ Даю п'ятнадцять. Я хочу заїхати в кафе, де ми були в понеділок.

‒ Тобі все-таки сподобався той офіціант.

‒ Його посмішка!

‒ Добре, я йду одягатись.

У телефоні почулися короткі гудки. Вона робить так майже завжди: ніколи не прощається. Я поставила мобіль­ний на стіл і знову подивилася в дзеркало. Мовчки відчинивши шафу, я дістала ту саму чорну сукню, повісив­ши її на дверці, я попрямувала до ванної кімнати. Всі кре­ми й косметика лежали саме там. Швидко зробивши необхідний макіяж, я повернулася у кімнату. Ніколи не любила розфарбовувати своє обличчя яскравими тона­ми, навіть помади червоного кольору в мене нема. Такі речі, як на мене, занадто привертають увагу незнайомців. П'ятнадцять хвилин пройшли дуже швидко. Я ледь встигла одягнути сукню, як вже почула сигнал машини Лу. Спустившись сходами, я попрямувала до виходу. Ма­ма на роботі, тому повідомляти, що я вже йду, нікого. Я одягнула своє улюблене пальто коричневого кольору, чоботи, дістала шарф і обкутала ним шию. Згадавши, що не взяла ключі, я повернулася до гостьової кімнати. За мить я почула ще один сигнал машини Лу, а це вже означало, що комусь будуть читати мораль. Швидко взявши все необхідне, я зачинила за собою двері.