Небо зі смаком отрути

Розділ 2.

Я відчинила вхідні двері. Легкий вітерець, від протя-гу, подув у моє обличчя. Люди, які йшли на зустріч, поводилися досить дивно. Вони то мило посміхалися мені, то починали щось люто обговорювати.

Зробивши вигляд, що нічого не помітила, я піднялась на другий поверх. Перша пара – анатомія. Мені необхідно взяти підручник, а там якраз є невеличка бібліотека. Я ходила поміж стелажів із книгами, шукаючи потрібну і випадково зачепила стару енциклопедію, та впала з гур­котом на підлогу. Добре, що дівчата, які про щось розмовляли неподалік, не почули цього. Я присіла, щоб підібрати її.

‒ Ти бачила, що зробив Адам? – почувся голос дівчини.

Вона стояла спиною до мене, тому роздивитися хто це, я не змогла.

‒ Так, думаю, після такого вся школа буде ненавидіти Ренату Вернар.

Я ледь знову не опустила книгу, яку щойно підняла. «То все-таки той недоумок, щось замислив. От за що ме­ні це все?» – подумала я і тихо поставила книгу на місце. Я важко видихнула. Найменше, що я зараз хотіла – це почути своє прізвище. Я так і не розгледіла дівчат, які говорили, адже практично все закривав стелаж із художньою літературою.

Щоб не випробовувати долю, я крадькома покинула бібліотеку. Спустившись сходами, я помітила, що біля центрального входу зібрався натовп людей. Я підійшла трохи ближче й ледь не втратила свідомість. Всюди були розвішані фото, де Адам та я лежимо голими на ліжку. Побачивши мене, люди ніби озвіріли. Вони почали сміятися, тикати мені в обличчя пальцями.

‒ Повія... – вигукнув хтось із натовпу.

‒ Подивіться на неї, робить із себе правильну дівчин-ку, а сама таємно спить із Адамом...

Після побаченого я була не в силах щось говорити, не те, що захищатися від образ. Сльози одна за одною скотилися по моїх щоках.

Я намагалася дістатися виходу, але ті люди, ніби табун гієн, накидалися на мене знову і знову. Штовхаючи то в один, то в іншій бік, вони сміялися ще голосніше. Холод пробрав моє тіло. На мить мені здалося, що вони розірвуть мене на шматки. Раптом хтось вхопив мою руку і потягнув уперед. Я з усієї сили впала на землю, вдарив­шись головою об бетонну підлогу. Найстрашніше те, що всі вони просто дивилися на те, як я витираю кров із свого чола. Жоден із них не запропонував мені допомо­гу. Відчуваючи на собі їхні погляди, які пекельним вог­нем обпікали мене з ніг до голови, я потроху почала підводитись. У голові дуже паморочилось і я ледве втрималася, щоб не впасти знову. Всі мовчки спостерігали за моїм наступним кроком.