Небо зі смаком отрути

Розділ 5.

Я лежала на ліжку. Моє тіло ще не відійшло від тих подій, які трапилися. Навіть гарячий душ не привів мене до тями. Чи то від нервів, чи то від холоду воно тремтіло не припиняючи. Я дивилася то на стелю, то на лист, що був на маленькому столику. Чому я боюсь його відкрити? Це просто папір... Так... просто папір, на якому розписана моя доля.

‒ Заперечую сама собі... комусь потрібно до лікаря, – всміхнувшись, я мовчки встала із ліжка. Підійшовши до столу, я довго вагалася чи брати лист до рук. Але все–таки наважилася і розгорнула його. Це був звичайний білий папір, трохи зігнутий по боках.

«Дорогий Адам! Якщо ти читаєш цей лист, це означає одне... Мене вже немає на цьому світі. Минуло багато років із того часу, коли я зустрів неймовірну людину. Його звали Пітер... Пітер Вернар. Він врятував мені життя. Я дав обіцянку, що якщо колись йому буде необхідна моя допомога, я зроблю все можливе. Я переверну світ із ніг на голову, але дотримаю свого слова. Та, на жаль, не все підвладне мені. Я підкорив усіх, але не час. Тепер хочу попросити тебе тільки про одне: зроби все, щоб моя обіцянка і останнє прохання Пітера були виконані. Захищай Ренату Вернар...»

‒ Зрозуміло, що нічого не зрозуміло.

Я глибоко видихнула і на мить заплющила очі. Я хотіла згадати хоча б як виглядав мій батько, але не змогла. Він помер так давно, що навіть його образ стерся із моєї пам'яті. Я не пам'ятаю ні обличчя, ні запаху, ні голосу. Не знаю чи це добре, а може навпаки погано. Я починаю заплутуватись у власних думках.

‒ Хочеш чаю? – почувся голос Адама. Трохи здригнувшись, я розплющила очі і подивилася на нього.

‒ Вибач, не хотів налякати. Я стукав, але ти не чула, – зніяковіло промовив він.

‒ Так, трохи замислилася. У цьому листі немає ніякої конкретики. Я думала, що його написала твоя мама, – показала я на клаптик паперу.

‒ Мама тільки передала його мені, а сам лист написаний батьком. Там нема жодних пояснень, але, наскільки я знаю, тато завжди дотримувався своїх слів, що б це не було.

‒ І що ти будеш робити? – Мій голос був набагато спокійнішим, ніж у перші хвилини перебування у цьому домі.

‒ На днях поїду до мами, можливо, вона розкаже мені більше деталей, аніж є на цьому папері. Я бачила, що Адам трохи нервує, коли я розмовляю з ним. Не знаю, із чим це пов'язано. Можливо, він змінюється, коли мова йде про його покійного батька. Або він ще не звик до тої думки, що тепер має захищати мене, а не ображати.