Ванілька

Запис десятий

— Тебе шукають! — Омеляновий голос тремтів. 

— Угу! — плакати перед хлопцем з чиєю матір'ю крутить любов мій батько було чомусь соромно.

— То йди!

Не йшла. Вросла у землю. Він що, проганяє мене від себе? Невже все на комариному боці було  хлопчачою злою витівкою і забавкою? 

Коли я починаю злитися, перетворююсь на справжню Закаканку, бо лізу на рожон зі своїми питаннями. 

— То пригортаєш, то проганяєш?  Чи це все гра, а я купилася?! Як це розуміти?  

— А як хочеться?

— Хочеться?

Хлопець гмикнув, чекаючи моєї відповіді.

Не була б я Стефою Ваніловою, якби не придумувала оригінальніі відповіді замість банального «не знаю».

— Щоб це не був кінець! — випалюю хлопцеві.

Думала спантеличити, а викликала шквал емоцій.  Не у нього. У себе. Бо він підійшов ближче, нахилився до мого вушка  і  рвано прошепотів: 

— Це лише початок, Ванілько!

Від його дихання в голові розмлоїлися думки.  В такому стані закохані дівчатка роблять дурниці, а мене заціпило.

Відклинило, коли почула материн стогін та батьковий голос:

—Стефаніє!  Що ви тут робите?

Тільки не батьки! Вони не охололи від своєї сварки, а тут ми з Омеляном їх з вогню та в полум'я.

— Добрий вечір! — Мудрагелько знайшовся що сказати.

— І тобі того ж, юначе! Що загубив біля Стефанії?

Батько, видно, зібрався душу із залицяльника витрусити. А материні руки в боки свідчили: «Попались на гарячому! Помилування не чекайте!». Вона не встигла дати мені наказів, як Мудрагелько мовив:

— Надійчук Омелян Радиславович. Приємно познайомитись.

Мудрагелько по-чоловічому простягнув руку  батькові. Мої віченьки перетворилися на здоровенні баньки. Такої мови від Омеляна зроду не чула. Розказували, що жодна відповідь на уроках не проходила без його словесних викрутасів і хлопчачих витівок. З моїми ж  і балакає складно, і  руку тягне гречно. Здається, готовий і в ніжки поклонитися!

Батько руки не тиснув. Дивився на побите чудо, яке в світлі вуличного ліхтаря скидалося на чудовисько.