Секрети нічого міста

Розділ 8: У тіні невідомості

Вікторія, Олександра, Анна і Сашко покинули ботанічний сад, їхні серця все ще билися від адреналіну. Хоча вони змогли зупинити істоту, відчуття тривоги не полишало їх. Вітер свистів між деревами, і настрій навколо ставав все більш напруженим.

“Куди тепер?” — запитала Анна, обираючи найменш вологу стежку, покриту опалим листям. “Ми не можемо залишити все це без нагляду. Ми повинні дізнатися більше про те, що сталося.”

“Мені здається, що потрібно повернутися до лабораторії,” — запропонував Сашко. “Там можуть бути інші записи, які пояснять, чому ця істота з’явилася. Можливо, є щось, що ми пропустили.”

Вікторія кивнула, відчуваючи, як радість від перемоги швидко переходить у невизначеність. “Але ми повинні бути обережними. Якщо істота змогла відкрити портал до нашого світу, можливо, вона не сама. Можливо, за нею стоїть хтось або щось ще.”

Олександра натиснула на свій браслет, що мерехтів магічним світлом. “Я відчуваю, що ми в небезпеці. Магія тут переплетена з чимось потужним. Нам потрібно бути готовими до будь-якого розвитку подій.”

Коли вони поверталися до лабораторії, над містом знову зібралися хмари, і почався дощ. Дощ був холодним, немов сам вогонь життя намагався згасити щось, що наростало в темряві.

Прибувши до лабораторії, вони виявили, що двері були відчинені. “Це не віщує нічого доброго,” — зауважив Сашко, оглядаючи обстановку. “Здається, хтось вже був тут.”

Вікторія обережно переступила через поріг, і з її уст зірвався тихий зойк. Лабораторія була в хаосі: книги розкидані, лабораторне обладнання розбите. “Це жахливо,” — прошептала вона, відчуваючи, як серце стиснулося.

“Давайте знайдемо те, що нам потрібно, і швидко покинемо це місце,” — запропонувала Анна, починаючи переглядати стоси паперів. “Можливо, ми можемо знайти сліди того, хто це зробив.”

Олександра підходила до книжкової полиці, коли раптом її рука зупинилася на старій книзі. “Це виглядає знайомо. Я читала про цю книгу, вона містить відомості про стародавні ритуали та магію, яка може піднімати істот з темряви.”

“Поклади її на стіл, давай швидко переглянемо,” — сказала Вікторія, намагаючись підтримати оптимізм. Вони всі зібралися навколо столу, поки Олександра відкривала сторінки, заповнені стародавніми заклинаннями.

“Ось, тут написано про ритуал пробудження, який може викликати темні істоти. Існує також розділ про їх слабкості,” — сказала вона, уважно читая. “Ми можемо скористатися цими знаннями, щоб краще підготуватися.”

“Але, якщо хтось вже провів цей ритуал, ми повинні діяти швидко,” — прокоментувала Анна, її обличчя відображало серйозність ситуації. “Той, хто це зробив, може бути ще поблизу.”

Раптом у їхніх вухах почувся звук, ніби хтось ще був у лабораторії. Задимлене повітря наповнилося напругою. “Хтось іде!” — прошептала Вікторія, взявши меч у руки.

Двері раптом відчинилися, і перед ними з’явилася постать. Це був невідомий чоловік, з одягом, який не підходив до часу — старомодний і чорний, з таємничим виразом обличчя. “Чому ви тут?” — запитав він з іронічною усмішкою. “Це місце не для вас.”

“Хто ти?” — запитала Вікторія, її голос звучав впевнено. “Що ти знаєш про істоту, з якою ми боролися?”

“Я той, хто знає більше, ніж ви можете собі уявити,” — відповів чоловік, його очі блищали холодним світлом. “Ви потрапили у пастку, і вже занадто пізно, щоб повернути назад.”

Вікторія та її друзі обмінялися поглядами. Вони знали, що зіткнулися з новою загрозою, і тепер, усвідомлюючи, що час працює проти них, вони повинні були підготуватися до наступного виклику.

“Ми не здамося,” — сказала вона, підтягуючи рукоять меча. “Ми з’ясуємо правду, незалежно від ціни.”