Історія починається з того, що вампіри живуть майже людським життям.У їхньому місті є коледж для вампірів, церква(так церква тому що мені так хочеться),у них є діти. І портал у наш,реальний світ.
Нуууудно. Як тут нудно. Без уроків ця школа, така спустошена, страшна, ні вчителів,тільки кухарі приходять тричі і готують нам. Правильно, всі вдома, святкують, веселяться, а ми тут наче у в'язниці, навіть на вулицю не можна вийти. Але ми таємно виходимо. Мені нічого робити, а книг я вже так начиталася, що ще місяць не читатиму. Натомість я знайшла на кухні нову газету. Там була стаття про вірус, боротьбу з ним, а також про міста які він охопив. Наше було серед них. І ще було написано, що декілька міст вже звільнилися і навіть з мінімальними жертвами. На кухню залетіли двоє хлопців (тих що лишилися через вірус) і обидва з мого класу. Обоє високі, досить симпатичні. Одного з них звуть Люк,він вище мене більше ніж на голову,в нього чорне волосся,очі дивного кольору я не можу його пояснити чи сині, чи зелені, чи сірі, приємна посмішка,а ім'я другого я не пам'ятала, в нього біле волосся,він приблизно одного зросту з Люком,а очі в нього як у деректриси, такі голубі, але ніби просверлюють. Потім я дізналася його ім'я, коли Люк прокричав йому: - О Кріс, дивись хто тут.-це звучало страшно. -Ага, та красуня, яка ховається всі канікули. Вони наближалися, але я вдавала, що не бачу їх. Оце я влипла!!! Крутилося в мене в голові. Тікати було нікуди, тож я продовжила читати газету. Я читала стоячи, тому що там ніде було присісти. -А що ми читаємо?-Кріс вирвав у мене з рук газету і хотів почати читати вголос, але побачивши заголовок притих. Люк підійшов і чомусь посміхнувся мені. Я просто стояла і чекала миті коли можна буде втекти. Але тут Кріс закричав і кинувся на Люка з обіймами. -Урааа!!! У мене вдома хворобу побороли!!!Ахаха!!!-певно він забув про мене, а я стояла і дивилася, помітивши мій погляд він штовхнув Люка і почав щось шукати в холодильнику. Люк підняв газету і також почав вчитуватися, він також як і всі ми хотів додому, але нажаль... -Ти також не їдеш?-з сумом в голосі спитав у мене. Я задумалася і просто дивилася в одну точку, він підійшов і помахав рукою у мене перед очима. Я здригнулася він перепитав: -Ти також не повертаєшся додому??? -Ні... -Агов Люк, я розумію,що тобі в голові не їжа, але варто б було і поїсти -говорив Кріс, з натяком на те,що Люк розмовляє зі мною. -Смачного вам.-сказавши я розвернулася і пішла в кімнату. Увійшовши в кімнату я сказала: -Мінус один. Кріс мабуть їде, в його місті вже нема хвороби. -От і добре -Прім усміхнулася Ніч тільки почалася а мені вже нічого робити, я вирішила полазити в телефоні. -Ліє, я піду прогуляюся, ти не ідеш? -Ні, я не хочу. -А й справді, нащо тобі йти якщо тут залишається хлопець за яким ,,сохнуть" всі дівчата його віку. -чіпляла мене сестра. -Я його навіть не знаю!!!-я кинула в Прім подушкою, але вона встигла закрити двері. Як мене таке нервує коли мені натякають на те що я когось-там люблю, коли це не правда. Я сиділа в кімнаті досить довго і зголодніла. Вирішила спуститися вниз. Підішйовши до кухні я почала прислухатися чи є там хтось. -Нікого хуххх. Я відкрила двері і попрямувала до холодильника, взяла 3+
Йой! Нажаль, це зображення не відповідає нашим правилам. Щоб продовжити публікацію, будь ласка, видаліть його або завантажте інше.
і повернулася щоб йти,але вперлася головою в груди Люка і відчула його підборіддя у себе на чолі. Я стала на крок назад і подивилася на нього. Люк стояв так, що я немогла його обійти. -Пропусти будь-ласка.-з невпевненістю попросила я. -А що мені за це буде? Я непомітно зняла рукавичку і потягла руку до нього. Він у секунді скривився. -Перестану пускати струм.-посміхнулася я. -Добре, добре! Лише не роби цього. -він відійшов, а я відпістила руку. -Чому ти така зла? -Я не зла. Я просто голодна) -Це був твій дар? -Так. Якась частина. -А в мене... -Телегінез -перебила я. -Звідки знаєш? -У більшості з нашого класу такий дар. -Ти типу особлива? -Напевно Я пішла. Тому що не могла більше терпіти голод. Прім ще небуло. Я вирішила їй зателефонувати. -Алло...-якимось дивним голосом сказала вона. -Де ти? Коли повернешся? -Зараз прийду, вечері ще не було? -Ні. Але кіхарі скоро будуть. -Ага.-Прім кинула слухавку. Пройшло пів години, її ще небуло. Я вже хотіла іти за нею. І почала збиратися. Спустилась вниз, вже хотіла виходити, аж тут... -Куди ти?-голос із-за спини був знайомим і я повернулася. -Люккк. Ти за мною стежиш?! -Ага. Ще чого?! За Крісом скоро приїдуть батьки, а мені нудно. То куди ти? -Прім нема, іду шукати. Все? -Ні. Ти боїшся, я піду з тобою! І це не обговорюється. -Наглувато. Але ти правий. Ходімо.
Продовження постараюся викласти завтра))) І ще одне. Як краще довгі глави як оця, чи короткі?
