Мандрівка в дитинство

Трохи про бабцю та село

Все змінюється. Будівлі, вулиці, міста. Цілі країни. Наше оточення. Абсолютно всі люди. Навіть наша свідомість.

Незмінним залишається лише одне.

Горіхівка.

У цьому маленькому, далекому від цивілізації селі я проводив всі весняні та літні канікули, будучи школярем. Там живе бабця Марія, моя прабабуся.

Знаєте, коли я був зовсім малим, то вважав, що Горіхівка існувала завжди, як і моя бабця. Зараз мені вже 25 років, але ця теорія майже не зазнала змін.

Бабці Марії – 90 з гаком літ, та вона завжди мені говорила, що відчуває себе максимум на 30. Бібліотекар за професією, вона навчила мене набагато більшому, ніж всі мої вчителі разом взяті. Саме вона навчила мене читати та писати, коли у моїх батьків майже опустилися руки. Саме вона дала мені міцну навчальну базу. Та найголовніше – вона навчила мене цінувати знання та самостійно їх здобувати, за що я безмежно їй вдячний.

Пам'ятаю шкільну бібліотеку, де працювала моя бабця. Був я там декілька разів, років так у п'ять, а потім бабуся остаточно вийшла на пенсію; але запам'ятав я все до дрібниць. Гадаєте, та бібліотека – така ж сама, як і сотні, тисячі інших? Е ні, ви помиляєтесь. Та бібліотека була ніби жива, з почуттями, емоціями і душею. Там було затишно, наче вдома. До речі, в багатьох бібліотеках пахне старими книгами та пилом. У бабусиній бібліотеці пилу ніколи не було. Зате там пахло її незмінними парфумами, якими вона користується ще з часів молодості. Та і не тільки в бібліотеці був цей запах: здавалося, ніби вся Горіхівка пахне "Красной Москвой".

Але щодо інших речей бабця Марія справді непостійна. Чи, можливо, вона просто все життя шукала себе? Так, вона довгий час не могла знайти заняття до душі: рукоділлям у бабці не виходило займатись, садівництво вона сприймала скоріше як певний обов'язок, це ж саме стосується і кулінарії. Коли я запитував бабцю " А як же читання?", то вона говорила так:
– Читати книги – не означає мати хобі. Читання – це справжня залежність, яку я сміливо можу поставити на рівні з алкоголем чи сигаретами. З кожним разом ти все збільшуєш та збільшуєш кількість прочитаного, поки не розумієш, що повністю заплутався у книжкових тенетах.
– Тобто читати – це погано? – дивувався малий я.
– Ні, звичайно, – дзвінко, наче молодиця, засміялась старенька. – Заплутавшись в цих, ти назавжди виберешся з інших тенет – дурості та неосвіченості.

Врешті-решт, вона знайшла собі улюблене заняття – малювання. На листах паперу бабця Марія зображувала абсолютно все: свою корову, свиней; бабу Параску, балакучу сусідку, а також її чоловіка, мовчазного діда з хитрим поглядом, ім'я якого я ніколи не знав; той горіх попід хатою, який, як і кожне інше таке дерево, мав відганяти мух, але чомусь тільки приманював їх... Як те все малює й по сьогоднішній день – загадка абсолютно для всіх: бабуся дуже погано бачить.

До речі, щодо горіха та сусідки. То ж баба Параска, ще будучи молодою та при більш-менш здоровому глузді, вичитала факт про це дерево у якомусь "заграничному ізданії" та прийнялася насаджувати горіхи майже всюди, у тому числі і в дворі моєї бабусі, яка в той момент була на роботі. "То не свиняча наглість, це акт доброти і милосердя!", – кричала Параска кожному, хто хоч якось намагався відреагувати на таку поведінку жінки. "Щоб тя гівно доганяло!", – відповідали їй цією або будь-якою іншою колоритною фразою.

Я вже декілька років не бував у селі, не наповнюв кожну клітину свого тіла тією особливою, горіхівською атмосферою, яка там панує.

Мене звати Микола (та прабабуся завжди називає мене Миколкою) і я – двадцятип'ятирічний хлопець, який зараз їде в Горіхівку, назустріч своєму дитинству.