Мандрівка в дитинство

(Не)типовий горіхівський день. Частина 1

Снився мені якийсь дивний сон. Яскравий такий, красивий. Бачив у сні щось, що пов'язане з дитинством. Щось дуже затишне і тепле... Поки не прокинувся від того, що гадський комар, або, як каже бабця, дзюберик, невідомим мені способом заліз у самісіньке вухо і вирішив там пошуміти. Я ж його, звичайно, прибив, доки він не добрався до центру нервової системи і не висмоктав залишки сірої рідини. Коли я нарешті виколупав труп нежажерливої комахи з вушної раковини та знову прийняв горизонтальне положення, то зрозумів, що навряд чи зможу заснути і тим паче – додивитись сон. "Всю маліну перепаскудив", – пролунало в моїй голові голосом баби Параски.

Я встав з ліжка, взяв телефон до рук та перевірив час.
– 4:19. Класно... Ну що ж, час воювати з горіхівським режимом і дзюбериками, – в цей час за вікном закричав півень, – і з півнями також.

Вікно, до речі, всю ніч було відкрите, і тому кімната наповнена прохолодним та свіжим повітрям; повітрям, яким я хочу вдосталь надихатись; повітрям, якого немає в повному смороду й пилу міста.

Сільське небо тільки почало сіріти. Сусідський собака підвивав, як той Вітас. Цвіркуни величезним хором виконували чергову композицію. Зелено-жовта трава виблискувала скляними сльозами надії на кращий день, а ранкова прохолода ніжно торкнулась мого напівоголеного тіла.

Рамантíк.

Я, не кваплячись, одягнувся, причесався та вийшов надвір. Бабця Марія ще спала, і тому в дворі ще голодні курки бігали навколо півня-задохлика, такого собі султана, який в той же час своїм одним оком (адже інше він якимсь чином виколов) дивився на небосхил. Жук вже прокинувся і сидів, але цей сонько ще не був готовий до пробудження, а тому похитувався і дивився в одну точку, ніби вчора ввечері випив зайву чарочку вогняної води. Корова мукала в кінці городу, а свині хрюкали в такт співу цвіркунів.

Я підійшов до бочки з водою та почав вмиватися. Біля неї стояли металеві баки, теж наповнені водою, але вже дощовою: нею бабуся зазвичай мила посуд та поливала квіти. Тільки я закінчив процедуру, як почув голос баби Параски:
– Добрий вечір в вашу хату!
Я поглянув в її сторону: бабця опиралася на старий паркан, що розділяє наші подвір'я, та, здавалось, просів якраз у тому місці, де Параска і оперлась на нього. "Її ще не вистачало для повного щастя", – подумав я, а сам мовив:
– Так який вечір, бабо Параско, якщо вже ранок.
– А хто тобі сказав, що я серйозно те говорила? Може я просто пожартувала. Я ж дівка з гумором, – відповіла вона і зареготала, як коняка, аж Жук загавкав. І поки Параска заливалась реготом, я швидко забіг до хати. Перспектива вести розмову з цією особою на не дуже інтелектуальні теми наступні декілька годин особливо не тішила мене.